Юрій Ковальський, як вартовий рідного краю і людей, напоєний соками багатющої Поліської землі, зайняв чільне місце серед класиків української літератури. 1 травня поету виповнилося б 80 років, одинадцять місяців не дожив до 60-ліття. Але дієвість творчості людини-творця, який став голосом рідного Полісся, і донині є величезною — наша гордість, честь і достоїнство.
«Тут моя колиска і стежина, вишита матусею журба. Тут моя кохана Україна, без якої нам усім ганьба». Жовтень 1961 року поклав початок новоград-волинському періоду його життя. «Опинився в редакції. Видали паспорт, прописку. І з тієї пори він газету свою, як колиску, колихає, гойдає, ладнає із боку на бік». Син Юрій пише: «Саме новоградське життя з його різноманітністю, близькістю до природи і села, звідки коріння нашого роду, було найбільш милим душі батька та його натурі. Тому він так любив наше місто». «Я люблю тебе, Лесине місто. Крилато ти злітаєш у завтрашній день. …Мій край — це Мавчине цвітіння. Твоя, Вітчизно, зернь і скань». Журналістська робота, як і поетична творчість, заполонила і не полишала до останніх днів життя. «Він, Юрій Ковальський, літератор, вартісно звягельський, але далеко не провінційний — це трудар на ниві слова в глибинці, поет, публіцист. Він був духовним осердям для своїх сучасників. Його присутність у духовній аурі конкретна і незабутня», — глибока оцінка письменника Олексія Опанасюка.
Через усе своє життя проніс глибокі почуття любові і, найголовніше, поваги до рідного краю свого дитинства, юності, що стало невичерпним джерелом поетового змужніння. Воістину вважаю, що неможливо уявити зорецвіт нашого краю без Юрія Ковальського. Рідна земля щедро обдарувала свого сина райдугою талантів, вдихнула в нього ніжну і співучу душу, із глибини якої палкого почуття, святого синівського обов’язку народжувалася неповторна творчість. Справедливо в народі кажуть: Бог, ніби своїм старанням, виділяє ту чи іншу людину в людському суспільстві, показуючи таким чином своїх справжніх людей. Переконуєшся у цьому, вкотре доторкуючись до його дивовижної творчості, творча сила не знає меж у високій народності та мистецькій свободі, напоєна сонцем рідного Полісся, звідки щедро зачерпував народний дух із моря народного.
Планета Суховоля — Цвіторага — випромінювала для нього духовне світло. Образне висловлювання поета В. Грабовського свідчить про це: «Мрійник і лицар серцем він, наче Маленький принц Екзюпері, прилинув до нас із планети Суховоля. Це було царство трав і квітів, грибів і ягід, царство його дитинства і мрій, де все бачилося в особливому світі, яке він назвав по-своєму неповторно і красиво: Цвіторага».
«Я знаю, милішого краю від того нема, де він зріс. Там кожна стежка йому так знайома. Там кожна билинка — то спогад, то вірш, що вистраждав, чим жив. Це є вічність, а вона — у тобі».
Поліська земля породила свого співця, і творча зоря Поліського соловейка засяяла на міцному грунті Лесиного благословення. Свою закоханість величі Лесі Українки висловив у циклі поезій і афористичним висловом: «Вінок тернистий Українки пересіяє всі сонця».
Серце поета відчувало, спостерігало і бачило, прагнучи осягнути ті соціальні проблеми, безпосереднім учасником яких був сам. «Моя пісня — голосу народу. Від слова рідного в життя ішов митець до скону. Свої думки, свої пісні прекрасні сіяв рясно. Я горджусь, що зерниночка плідна є у мене твого таланту», — з повним правом щиро промовляє поет. Кожне слово несе правду, навіть звичайне, просте, у контексті поставлене так влучно, так вдало, що воно одразу засвітиться. Згадується вислів письменника Юрія Мушкетика: «Пущене поміж люди слово проростає швидше, ніж будь-яке насіння».
Власна порядність, вимогливість, органічна єдність із самим собою — домінанта його життя: а принцип правдивості — мистецький девіз. «Устами торкнутись слова, наче полум’я купав… Щоб тільки слова, слова зброя служила вірно нам усім. О дай, Пророче, сили тої, яка могутніша ракет, яка братерство, а не зброї, утвердить вічний паритет». Приємно дивуєшся такому художньому такту, огорненому в словесну оболонку художнього відтворення, де все залежить від внутрішнього чуття автора, від глибини його думки.
Народ для нього був найвищим мірилом, найвищим захопленням його душі. «Моє життя — в моїм народі. Мій океан — людські серця… Хай чують усі, усі хай знають: тоді лиш душі розквітають, коли у них цвіте любов». Він і сам не підозрював, як у ньому вмістився океан потенційної сили, яка, власне, і називається любов’ю до людей. «Живе в селі бабуся Сенька. Така Вкраїна наша всенька, віддаймо їй своє тепло». Цілком свідомо і конкретно для реальності поетичних образів ставив перед собою створення цілісної величі образ народу, болями якого наповнене серце. «Якби я знав, що людям треба. Я б, може, дав. Щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились. А що їх поріднить?» Звідси та схвильованість, теплота його поезій. Слово оновлюється у найрізноманітніших виявах: у пісенному ліризмі, в гуморі, в афористичних висловах і перебуває у творчій гармонійності з ним. Поетичне слово засвідчує його закоханість у вроду слів, що сягнуло такою красою, новизною, естетичною свіжістю. Ставився до мови творчо, щоб видобути з рідної мови нову художню якість. Поринаючи в мовну стихію, збагатив неологізмами багатий словниковий склад рідної мови. «Набубнявіло слово-брунечка золотогуба. Наша мова невмируща. Папоротіє! Квітнуть рожі в душі у кожного із нас. Тож слово серцем пригортай. І не гніви його до скону химерним випадом думок».
Мені, як читачу, уявляється ось така картина: людина з емоційною бурею в душі, і розумієш, як його серце прагне неспокою, а рука слухняно записує. Дружина Галина Василівна згадує: «Ніби зараз бачу, як, зігнувшись над столом, щось пише. Вірші були його друзями. Він їх не кликав, вони самі приходили до нього. Здавалося, ангел-хранитель клав теплу долоню на чоло, і вони самі народжувалися».
Там, де зростав майбутній поет, життя корінням сягає в глибину селянського роду, що є живим уособленням долі українського народу. «…Усі ми — родом із села, із хліборобів-гречкосіїв». Життя було на видноті — роботящі, веселі, не злиденні духом люди оточували його, людське спілкування вважалося доброю необхідністю. Тож, природно, що в душу сільському хлопчині з ранніх літ западали речі життєві, важливі. Його дитинство чуло ридання матерів, які одержували похоронки, страшне слово «війна»: повоєнні роки, тяжко добуваючи хліб насущний, доводилося брати на себе ношу дорослих. «Війна. Той день — одвічна варта над моїм дитинством і життям. Мати стала біла, мов стіна. Похилило долі колос жито». Саме тому надзвичайно зворушливо, ласкаво, ніжно і просто зрозуміло линуть із уст поета слова синівської любові: «Наші матері звалися: Параски, Одарки, Ганни, Марії. …Одну мою матір звали Ганна Федосівна. Одна моя мати на всю Україну. Бо це значить — Батьківщина, без неї у світі я один. …Мамо, ваше щиросердне слово назавжди у серці я зберіг. …Не вмирають матері, їм треба просто відпочити. …Ви помітили: в небі поменшало зірок. Згасла зірка моєї мами». Ці слова дихають неймовірною любов’ю, добротою, синівським благородством. Як на мене, поет володів поетичним пензлем, співучими фарбами, малюючи те, що йому було найдорожче. І читач спонукає своє серце наповнюватись цією щирістю і поселити її назавжди в ньому.
Ставши поетом, Юрій Ковальський ніби віддає данину любові рідному краєві, прагне осягнути долю народу без будь-якого наміру бути пишномовним, не перестає бути земним, не втрачає контакту з тими, про кого пише. А пріоритетність загальнолюдських цінностей пронизує всю творчість. Поет зреалізував себе найдостойніше «…Тобі, Вітчизно-мати, переллю усі чуття свої недремні. …Серце моє — у пульсі держави. …Поліська земле, Ваша милість, я щасливий, візьми й мою кровиночку тепла». Поет стверджує: «Цей світ стократно став би кращим, коли б Людей було більше».
Добрішим, теплішим світ стане, як буде в ньому більше таких людей, як Юрій Ковальський.
Зараз — новий ритм життя, відбуваються важливі зміни у напруженому, тривожному сьогоденні. Віриться, що просте, зрозуміле, доступне, пісенне поетичне слово стане розрадою і вірою в силу людського розуму, чистим патріотичним почуттям проросте у наших душах. «Нам треба так життя прожити, щоб врятувати людству мир, в робочих лавах урочисто крокуй з піднесеним чолом. Перед пам’яттю століть нам одвіт тримати. Земля не встоїть без любові».
Маю глибоке переконання, що глибинні священні слова: «Перед хлібом твоїм, Україно, присягаюсь: я нічим не завинив. Вам, мої рідні, закохані люди, любов’ю напоєне серце віддаю», — повинні бути для нас взірцем, щоб оберігати моральні основи життя і всією душею сприймати творчість співця рідної землі.
Життя поета — незакінчена симфонія. Смерть обірвала творчі задуми, поривання, які залишилися не висловлені. Його мудрість, правда і совість — із нами, передані у спадок поетичним словом, яке житиме у серцях вдячних земляків. «Нема поета. Але душа його з нами назавжди. І книгам його — творчим злетом — в віки з нащадками іти.» Одвітне почуття шани, поваги, любові схилити голови перед світлою пам’яттю поета буде нашою нагородою.
«Любити будемо те слово, воно для нас — завжди святе». Свята Молитва-заповіт дуже важлива для нас сьогодні: Просимо Бога, навчителя, розумодавця, заступника: «Милостивий, помилуй нас!»
Українська держава з колиски встає.
Думи українців хай світлими будуть,
Труди українців хай чесними будуть!
Землі України хай щедрими будуть,
Води України хай чистими будуть!
Будуть вовіки й однині
Єдині, єдині, єдині!
Творчість найпоетичнішого поета Поліського краю — світла сторінка нашого сьогодення: «Усі, хто твій талант пізнали, любити будуть слово те, що в твоїм серці оживало. Оце і все, що від живих ще треба, а нам у спадок — генія вірші».