ДО 70-РІЧЧЯ МИКОЛИ МАРТИНЮКА
Режисер масових театральних видовищ, радник міського голови, Заслужений працівник культури України, лауреат премії Лесі Українки, найпочеснішої відзнаки міста «Звягель» і ще кількох десятків звань і нагород — Микола МАРТИНЮК — за своє життя обіймав різні посади, працював у різних сферах. У кожній з них, говорять його колеги, він був і залишається на рівні, а 2 травня Микола Іванович святкував поважний ювілей — своє 70-річчя.
Газета «Звягель» не могла залишитися поза цією подією, адже ювіляр — друг нашого видання, про нього написали чимало цікавих статей. «Другорядних посад не буває. На кожній роботі треба нести повну відповідальність, я так і робив», — сказав Микола Іванович у одному з інтерв’ю. Мабуть, цим пояснюється його успіх. Відомі новоградці, котрі довгі роки працювали з ювіляром пліч-о-пліч та дружили, поділилися спогадами, думками, побажаннями. «Звягель» зібрав їх із різних інтерв’ю, вітань до попереднього ювілею.
Володимир ЗАГРИВИЙ:
— Микола Іванович — мій друг, і цим все сказано. Коли у 1994 році мене обрали міським головою, і усе на мене навалилося, саме він багато радив, як працювати. Я так і робив, бо у нього вже був досвід мера, а я тільки цього досвіду набирався.
Микола Мартинюк — історична постать у житті Новограда-Волинського. Генератор незвичайних ідей, автор міжнародного літературно-мистецького свята «Лесині джерела», яке житиме у віках. Він завжди був керівником із величезними потенційними здібностями. Якби йому довше довелося працювати мером, то місто стало би ще більш сучасним та перспективним.
У день славетного ювілею зичу людського щастя, велетенського здоров’я, любові від рідних та близьких, поваги та заслуженої шани від людей. Нехай натхнення і бажання робити добро не полишають його ніколи, а за щедрість душі — воздасться сторицею!
Микола БОРОВЕЦЬ:
— Миколу Івановича знаю давно. З перших зустрічей зародилася думка, що він є патріотом рідного міста, що він — не другорядна людина, котра щиро вболіває за усе, що робиться у Новограді. Людина з активною життєвою і громадянською позицією, порядний, — усе це він доводив, коли був депутатом міської ради. Справжній знавець історії міста, краю, його особливостей, видатних земляків. У нього феноменальна пам’ять на події, роки, обличчя.
На алтар культури він поклав усі свої уміння, високий професіоналізм, наполегливість, де б не працював: чи то в ансамблі «Полісся», чи на посаді заввідділом культури, чи міським головою, чи керівником приватного підприємства. Бажаю, щоб Микола Іванович продовжував активно жити і творити, мав ще багато задумів і ніколи не старів ні душею, ні тілом!
Анатолій РИНКА:
— У своєму житті не зустрічав такого сильного, надійного партнера, відданого справі. Він не для усіх і не завжди був «зручним», зі своєю потужною енергією. Але завжди міг відстояти свою правоту задля справи, бо бачить далеко наперед.
Так було, наприклад, з пам’ятником Лесі Українці. Відповідно до проекту, було передбачено лише погруддя на мармуровому кілку. Він «відбив» пороги у Держбуді, Держпостачанні, Кабінеті Міністрів, Мінкультури і довів, що на батьківщині поетеси має бути великий пам’ятник. Разом з Юзьком вони вибирали моноліт, везли військовими тралами до міста. І це у час, коли було прийнято постанову про тимчасове припинення культурного будівництва.
Ніхто стільки не зробив для культурного розвитку краю, як Микола Іванович. Я люблю його, як людину, небайдужу до життя.
Олександр КОСТЕЧЕНКО:
— Вдячний долі, що звела нас по роботі. Микола Іванович тоді працював заввідділом культури. Його наполегливість привела до переходу від «містечкового» до сучасного погляду на організацію культурного дозвілля. У час фінансових труднощів у країні, для утримання «на плаву» закладів культури та збереження кадрів, з його ініціативи у місті було створено творчо-виробниче об’єднання культури, яке почало заробляти кошти. Таким чином була збережена мережа закладів, отримавши «друге дихання». Були реконструйовані міський парк, Палац культури, з’явилися нові розважальні програми, засновано художню школу. До нас за досвідом приїздили працівники культури з різних куточків Радянського Союзу!
Сергій КОЛОТОВ:
— З Миколою Івановичем знайомий досить давно — як із депутатом міської ради, підприємцем. Особливо приємно, що знаю його, як людину порядну, кваліфіковану, патріота свого краю. Він імпонує мені цими людськими якостями, я їх дуже поважаю. Багато чому навчився у нього. Зокрема, витримці, баченню правильних, перспективних напрямків розвитку галузей. З ним завжди приємно і цікаво дискутувати, моделювати різні ситуації та їх вирішення. Вдячний Миколі Мартинюку за дружні поради, підтримку, цінні людські якості.
Валентина КСЕНДЗУК:
— Мудра і талановита людина у всіх життєвих гранях. Його поради завжди є дієвими, виношує якісь оригінальні сучасні ідеї і готовий тут же їх здійснити. Ми собі не уявляємо свята «Лесині джерела» без участі Миколи Мартинюка. Він відмічає найменші нюанси у коректурі усіх заходів свята. Одержимо і щедро, оптимістично і вимогливо до себе живе на своїй землі, радіючи кожному її успіху. Здається, немає жодного клаптика землі у місті, куди б не сягнула його мрійлива думка.
З особливою шаною ставиться до творчих людей, тому у Миколи Івановича виникла ідея створити при Музеї родини Косачів творче об’єднання інтелігенції. Багато сил і коштів віддав, щоб скоріше облаштувати музей. Навіть проект забудови гімназії перенесли, щоб на фундаменті колишньої оселі відтворити Музей родини Косачів. Своїми коштами оплачував перші зібрання інтелігенції, а коли виникло питання, де взяти кошти на видання альманаху поетичних та прозових творів «Зерниця», то він перший дав гроші. І не тільки на цю ідею. Не скупиться на премії і моральну підтримку у Всеукраїнському конкурсі на кращу декламацію творів Лесі Українки.
Микола КУРКАЧ:
— З 1976 року працював з ним, будучи концертмейстером у «Поліссі». Він горів роботою, завжди був фанатом улюбленої справи. Коли у 2003 році «Хміль» захистив звання «народного», і у нас не було костюмів, то він одразу запропонував нам спонсорську допомогу, щоб пошити костюми. Вони нам прослужили до нинішнього часу, ми 17 років у них відпрацювали, аж поки «Хміль» не припинив діяльність.
Таку саму підтримку я відчував, коли готував до друку обидва своїх пісенних збірники. Микола Іванович належить до людей, яким не потрібно пояснювати, для чого це треба. Часто до нас і зараз приходить, запитує, як справи, дасть пораду завжди, залюбки дискутуємо. Допомогти треба — зробить це із задоволенням, він безвідмовний. Це — людина мистецтва, яка знає у цьому толк. Натхнення, здоров’я Вам і не залишатися осторонь важливих для культури справ!
Михайло АРТЕМ’ЮК:
— Він дуже відповідальний. Колективи ПК пам’ятають ту підтримку, яку Микола Мартинюк надавав у часи роботи завідувачем відділу культури. Як балетмейстер — теж дуже старанно і творчо працював, створив відомі постановки для ансамблю «Полісся». Ще учнем Микола прийшов у ансамбль, а після армії став балетмейстером і підняв його на дуже високий рівень, з виступами ми об’їздили увесь Союз. У 1973 році їздили, навіть, на всесоюзний огляд у Москву, де взяли срібну медаль. Під його творчим керівництвом колектив був близький до рівня професійного.
Кажуть, ювілейна дата — сім десятків… Але що то є: сім по десять? Зовсім нічого. Здоров’я, спокою і радості від дітей та онуків і триматися! Залишатися активним громадським діячем, наснаги Вам у цій роботі!
Віра МАТВІЙЧУК:
— Я у 1982 році прийшла працювати, і ніхто не хотів мене брати на роботу. Микола Іванович працевлаштував у відділ культури. Ми багато років працювали разом, і він став для мене взірцем серйозного, відповідального, пробивного керівника. Можна було позаздрити працювати з ним. На той час тандем міського голови Анатолія Ринки, Миколи Мартинюка і Григорія Юзька був дуже добротним.
Пригадую, як на сесії Микола Іванович захищав свою, розроблену у Києві, концепцію перебудови центральної частини міста. Якби так сталося, що проект втілили у життя, то і наш центр, і наша річка мали би зовсім інший вигляд сьогодні. Досі цей проект зберігається, але, на жаль, залишився на папері.
Створення краєзнавчого музею — він генератор цієї ідеї. У цьому контексті навпроти Скверу Слави, де стоять приватні будинки, мали будуватися сходи, схожі на «потьомкінські», — аж до річки, а по обидві сторони від них проектувалися різні майданчики, біля річки — музей. Виношував Микола Іванович й ідею будівництва Школи мистецтв. Коли в команді усі такі, як він, то можна вернути гори. Але, напевно, потенціал деяких людей поруч із ним виявився замалим. Він був дуже потужним керівником, у яку галузь його би не кинули, — скрізь знайшов себе.
Ірина ПАНАСЮК:
— Ось і минув черговий десяток років, непомітно прийшло 70-річчя. Настає час, коли варто озирнутися назад і побачити прожиті роки, що подарували Вам мудрість і розуміння світу, а ще — любов, дружбу і повагу людей. Ви пройшли через багато, і хочеться побажати, щоб Ви пройшли ще багато дивовижних, незвіданих стежин. Міцного здоров’я, позитиву та багато-багато щасливих днів! Нехай поруч із Вами будуть дорогі серцю люди, люблячі діти, непосидючі онуки, приносячи в оселю незабутні емоції і душевне тепло!
P.S. Пригадую слова ювіляра, коли запитала під час інтерв’ю, чи відчуває себе Микола Іванович на свій вік? Ось що він відповів: «Колись у дитинстві цей вік асоціювався у мене зі старезним дідом, але я себе дідом не відчуваю. Хоча маю прекрасних онуків. Тому зустрічаю ювілей з хорошим настроєм. У мене завжди хороший настрій, бо я — впертий оптиміст. Намагаюся багато рухатися, бути активним. Не даю, щоб мене приспали роки». Тож нехай насіння добра, яке ви щедро засіяли, продовжує сходити на людському полі квітучим урожаєм!