www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Якщо без пафосу: кому потрібне українське?

11 Травня 2018 | Оприлюднив: | 32 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

З усіх музичних конкурсів, на які б не поїхав Зразковий фольклорний ансамбль «Ордана» — діти привозять гран-прі та перші місця. Попри те, що співають без музичного супроводу (на зарплату баяніста у місцевій галузі культури ніяк не вистачає грошей), донедавна ще виступали у рваних чобітках (!), а колоритні народні костюми шиють за особисті кошти батьків та керівника Віри Матвійчук.
Попри те, що у тренді зараз «гопанки» і короткі спідниці, цей колектив популяризує національні корені. Цікаво, що діти, які співають в «Ордані» в епоху Інтернету і крутих гаджетів, залюбки відвідують колектив, а їх батьки платять кошти за можливість взяти участь у престижних конкурсах. Усі разом ці новоград-волинці — надія України на те, що наша народна самобутність не буде втрачена.

На конкурсі «Твій шанс» у Луцьку «Ордана» знову взяла гран-прі, вигравши сертифікат на суму 5 тисяч гривень. За умовою, використати гроші можна лише на участь у Міжнародному фестивалі талантів, що відбудеться у червні у Болгарії. Поїздка для кожної учасниці обійдеться… у 275 євро. Це означає, що гроші потрібно просити у батьків та спонсорів, бо, щоб реалізуватися, у нашій країні не можна розраховувати лише на талант. Коли коштів обмаль — на що тоді розраховувати?
На цьому місці, на жаль, розбиваються пафосні розмови про патріотизм. Бо ж про який патріотизм йдеться, якщо своє, рідне, в Україні змушене виживати? Особливо це відчувається, коли потрібна фінансова підтримка — щоб презентувати країну, а не власні амбіції. Коли на сцені співає колоритна «Ордана», то усі зачаровано плескають — колективу навіть мікрофон не потрібен, щоб вразити силою народних голосів. Не віриться при цьому, що співають діти. А колись ці веснянки, колядки, щедрівки, купальські пісні створював український народ. Без перебільшення, такі ансамблі, основані на зв’язку поколінь, — візитівка не лише міста. В Україні їх обмаль:
— Приємно, коли фахівці у журі на фестивалях говорять, що подібного колективу не бачили, — розповідає Віра Юріївна. — Почала займатися колективом на громадських засадах, і звання «зразковий» ми получили теж на громадських засадах. Займаємося при Палаці культури. Беру групу дітей, «пресую» свого чоловіка, разом веземо дітей в експедицію. Їздимо у моє рідне село — Кикову, де я дітей розміщаю, харчую, відвідуємо стареньких бабусь, записуємо їх пісні. Обробляємо і віддаємо на загал, вдихаючи друге життя у маловідоме чи забуте.
Віра Матвійчук, усе життя працюючи у галузі культури і багато років — на посаді завідувачки відділу культури міськради, тепер гостро відчуває усі «принади» залишкового принципу фінансування культурної галузі: «Технічка отримує 3 тис. 700, а у нас зарплата — 3 тис. 200. Доплату за звання забрали, вона входить у ставку», — розповідає про реалії роботи Заслужений працівник культури України.
— 17 червня їдемо таки у Болгарію, вирішили з батьками. Не усі можуть — лише 10 дітей з 18. Написала спонсорам — багато листів запущено на підприємства. Дехто сказав: «Це для мене нецікаво». А що тоді цікаво? Чи цікаво, якою буде Україна? А ці діти — майбутнє України. Це той букетик, який претендуватиме бути окрасою, нацією. Наша солістка Марія — це талантище, вона увесь репертуар Раїси Кириченко переспівала. Але дітей у сім’ї — п’ятеро, і батьки незаможні, як вона поїде? Є діти, які гідні, але батьки не потягнуть. Єдина надія — на меценатів.
Запитую: як зацікавити дітей народною піснею, коли надворі — 21-ше комп’ютеризоване століття?
— Коли до мене приходить дитина, щоб подивитися, чим ми займаємося, то немає тих, хто повернеться і піде, — відповідає Віра Матвійчук. — Дітки хороші, планшети їх трохи псують, але з цим борюся. На репетиціях ми займаємося співами, українськими традиціями та обрядами.
Спільно з викладачами Школи мистецтв Віра Матвійчук «шліфує» любителів народної пісні — ставлять голоси, навчають манері співу. Особливо талановитих відправляють набиратися досвіду на кафедру фольклору в Інститут культури Поплавського. «У мене — кузня, — говорить Віра Юріївна, — є випускники, котрі закінчили Варшавську консерваторію і працюють у Польщі в професійних колективах. У Новограді з цим складніше. Допомагаю дітям вступити на державну форму навчання у столиці, але повертаються додому — і немає де працювати».
— Що подаси людям — те й будуть просити, — переконана художній керівник «Ордани». — Є шедеври світові української класики. Комусь треба «гопчики»? А ти дай «гопчики» і дай українське — дай посмакувати і тим, і іншим. З місцевого рівня треба починати міняти ставлення до свого.
Була колись у Віри Матвійчук ще одна мрія — експонати власного музею народного побуту Житомирського Полісся, які за життя назбирала дуже багато, долучити до створення краєзнавчого музею.
Втім, говорить вона, зустріла байдужість на цьому шляху. Наразі зібрану колекцію можна побачити у кабінеті ПК, де займається «Ордана»: півсотні автентичних вишиванок, яким понад сотню років, старовинні скрині, килими, предмети побуту, знаряддя праці українців, старовинні книги. Аби побачити таке, люди їдуть у музеї в інших містах і країнах. У Новограді ці речі є, але, за словами колекціонерки, виявилися непотрібними:
— Дещо вже довелося роздати. Моя кума Ніна Матвієнко попросила декілька сорочок у свій музей, щось роздано дітям із «Ордани». Зберігаю поки що, але не знаю, що далі робити… Подивіться, ось це — льон-серпанок, він був дуже дорогим, його носили лише багаті, робили головні убори для жінок — княгиня Ольга у такому ходила. Сорочки різні були: буденні, печальні, святкові. А ось такими битухами били льон і коноплю, щоб одяг пошити. Рушники — цінні вишивкою: у ній — сльози, народження, армія, весілля, смерть, уся історія родин. «Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає», — це на рушнику 37-го вишили, уявляєте, коли голод був... А зараз люди знають епіграфи Шевченка?!
На цих полотнах колись опускали труни в могили, — розповідає про експонати колекціонерка. — Ці дідухи роблю навесні, а з дощок пральних ми робимо народні інструменти. Ось мій родовід з 1600-го року, довго його досліджувала. Приїздить сюди краєзнавець із Коростеня — лягає на лавку, нюхає... Каже: «Дитино, ти не знаєш ціни цього всього….» Знаю, але надія зробити це корисним для міста — зникає. Впевнена, що зронене мною зерно, проросте у дітях чимось добрим, бо поганого я не сію. Діти в «Ордані» — гарний український букетик.
Чи не зів’яне букетик без підтримки?

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,