ПОГРОЗА
Коли Марія в черговий раз накричала на Андрія, який прийшов додому п’яний, співмешканець схопив зі столу кухонного ножа і приставив його до шиї жінки.
— Стули пельку, а то проштрикну! — прошипів він.
Марія відсахнулася.
— Вгамуйся, — мовила з переляку.
Андрій гаркнув:
— А ти не лізь під гарячу руку!
Потім чоловік завалився спати.
Андрій часто хапав до рук ножа. Завжди погрожував, що заріже співмешканку. Демонстрував, як саме він це зробить.
Марія тепер шкодувала, що прийняла цього п’яничку. Хоча спочатку він був інакший. А це наче його підмінили. Жінка не стільки боялася за себе, як за дітей. Хтозна, що в того може визріти в голові, коли в черговий раз заявиться напідпитку? Не наважувалася також показати Андрію на двері. Все чекала, що чоловік схаменеться і заживе повноцінним життям.
Та якось увечері Андрій знову прийшов п’яний. Знову сварка. І в руках чоловіка знову опинився той же ніж.
— Заріжу! — волав.
Діти здійняли ґвалт. Кинулися захищати матір.
— Відійди від мами!
Андрій рявкнув на них:
— Що-о-ооо??! Ану геть у кімнату!
Ті й з місця не зрушили.
— Ну я вас!..
Котрогось ударив по обличчю, котрогось сильно штовхнув.
Тепер на захист дітей стала матір.
— Не чіпай дітей! — Марія стусанула Андрія в плече.
Той скреготнув зубами і полоснув жінку ножем по животу.
На сукню проступила кров. Рана виявилася неглибокою, але неабияк усіх перелякала. Після того Андрій дещо заспокоївся. Діти викликали швидку.
— Все, з мене досить, — того вечора постановила Марія.
Через кілька днів вона написала заяву до міліції. Проти Андрія була порушена кримінальна справа, яку незабаром передали до суду. Вирок — півтора року позбавлення волі.
ХАБАР
До слідчого в кабінет увійшла жінка років сорока п’яти. Привіталася.
Правоохоронець запропонував громадянці стілець.
Та, подякувавши, сіла.
Слідчий знав цю звягельчанку. Вона вже добряче намозолила всім очі, оббиваючи пороги міліцейських кабінетів. Її сина нещодавно затримали з наркотиками. Проте відпустили на підписку про невиїзд. Але незабаром хлопця таки взяли під варту.
— Ну, що ще ви хочете? — втомлено спитав слідчий у жінки.
— Мені сказали, що мого сина хочуть судити, — мовила та.
— Він скоїв злочин.
Звягельчанка спитала:
— То це так?
— Його спіймали з наркотиками, — відказав слідчий. — Це серйозна стаття.
— Але…
— Що?
— Не садіть мого сина.
— Але він скоїв злочин.
— Мало хто його не скоює. Але…
— Але я не можу обійти закон.
— Дитино моя!
— Я вам не дитина!
— Вибачте.
— У мене немає часу продовжувати розмову.
— А, може, можна щось зробити? Не передавайте матеріали до суду.
— Ваш син, — сухо сказав слідчий, — уже не вперше попадається з наркотиками.
Жінка почала нервово жмакати сумочку.
— Може, ми щось вирішимо?
— Вирішить суд.
— А якщо домовитися?
— Ви про що? — не одразу збагнув правоохоронець.
Звягельчанка витягла з сумочки тоненьку пачечку сто-і двохсотових купюр і засунула їх між паперами, що лежали на столі.
— Думаєте, це допоможе? — зіронізував слідчий.
Жінка не зрозуміла цього жесту. Сконфузилася.
— Але це нормальна сума.
— Ви гадаєте? — хмикнув господар кабінету. Відтак підняв слухавку і когось викликав.
Десь за хвилини дві до кабінету швидко ввійшли два співробітники карного розшуку.
— Зафіксуйте, — сказав їм слідчий, — спроба дачі хабара.
Тільки він розгорнув папери, як звягельчанка спритно кинулася до столу і схопила свої гроші. Потім почала їх дерти на шматки, ховати в кишені курточки. Але це було вже марно. Факт давання хабаря все ж було запротокольовано, а проти жінки порушено кримінальну справу. Її долю, а також долю її сина, тепер вирішуватиме суд.

МОБІЛКА
19-річний Руслан — мешканець одного із сіл району. До Новограда-Волинського він частенько приїжджав до своїх родичів, котрі проживають на «Смолці».
Якось пізнього вечора, в черговий раз перебуваючи в гостях, Руслан вирішив поїхати в центр міста (як потім він свідчитиме — погуляти).
На одній із зупинок по вулиці 50-річчя Жовтня він зустрів знайомого хлопця. Розговорилися. В кіоску, що знаходився поруч, купили пива. Поцмулюють.
Аж тут, з вулиці Звягельської, вийшов якийсь молодик , похитуючись, підійшов до них.
— Як пройти на вулицю Штепіна? — поцікавився захмелілий незнайомець.
Хлопці глузливо захихикали. Однак Руслан кивнув рукою:
— Треба йти в напрямку міста. Дійдеш до першого повороту і повернеш ліворуч.
— Понятно… Прикурить дайте.
— Хм. На…
Прикуривши цигарку, той поплівся. Йдучи, на когось лаявся.
Руслан подумав, що на нього. «Мене це дуже образило, — пізніше казав він слідчому. — Тому я побіг за ним»…
Хоча Руслан дещо лукавив. Він ще біля зупинки побачив у незнайомця в руках мобільний телефон, і саме тоді у нього визрів план ним заволодіти.
Коли п’яний хлопець минув магазин і зайшов у малоосвітлене місце, то почув, що його хтось наздоганяє. Але повернутися не встиг — від сильного поштовху в спину він упав на землю. Але й після того підвестися не міг — його вже гамселили ногами по всьому тілу. Спромігся тільки закрити руками обличчя.
Коли Руслан зрозумів, що хлопець опору не чинитиме, понишпорив у його кишенях. Знайшов мобільний телефон і кинувся в ніч.
Родичам про свою пригоду нічого не говорив. Закрившись у кімнаті, роздивився свій «трофей». Мобільник був дорогий, коштував більше тисячі гривень.
І тут-таки Руслан неабияк перелякався, усвідомив свій проступок і вранці пішов до міліції, написав заяву з повинною.
Проте, злочин скоєно, і за законами права винуватець має понести покарання, що незабаром і сталося.
Враховуючи, що Руслан має позитивні характеристики, працює, жодного разу не притягався до кримінальної відповідальності, сам прийшов із зізнанням і щиро розкаявся (та й сам потерпілий просив, щоб підсудного суворо не карали), то чотирирічне ув’язнення йому було замінене одним роком умовно.
Крадіжка мобільного телефону — явище, на жаль, поширене. Вкрасти мобільник — чи не найлегший спосіб сьогодні для злочинця розжитися. Постійні застороги в засобах масової інформації ситуацію не покращують. Телефони продовжують викрадати. Часто винні в цьому самі батьки, купуючи дітям дорогі забавки, і забувають своїх чад застерегти від різних небезпек. Викрадають мобільники і в дорослих, і в молодих людей, про що йшлося вище. Добре, що крадій усвідомив свій проступок, прийшов з повинною. За це — і пом’якшувальний вирок. Але це винятковий випадок. Не всі йдуть з повинною, а намагаються якнайшвидше продати крадену річ і — знову на «полювання»!
Та рано чи пізно «мобільні» крадії потрапляють на лаву підсудних і отримують заслужені покарання. Тож, чи не варто замислитися: що є ціннішим?