Іван не озивався, мабуть, із рік. Петро знав, що через тотальне підслуховування і стеження російськими спецслужбами всього і вся, брат боїться з ним спілкуватися. При розмові по телефону або в скайпі Петро навмисне переключався на політику, щоб дістати Івана, який ще молодим (в радянські часи) застряг на московських обширах.
А це, раптом, Іван «подзвонив»:
— Алло! Алло! Ал…
— Ну, чого «алокаєш»? Ти ж у скайпі!
— Звягель?
— Москва?
— Єс, єс!
— А, то є Європа?
— Та ні! Вона, Москва радімая!
— Іван чи що?
— А це Петро?
— Ну.
— Бра-та-не-еее!
— Чого репетуєш? Здоров був, москалику!
— Привіт, привіт, укропчику! Ну, слава Богу!
— До чого це?
— Бачу, бачу, живий!
— А чого це я, москалику, маю не жити?
— Ну, так у вас там таке… Кажи, як ти там?
— Нічого. Он у вікно дивлюся. На світ Божий.
— І що там — бандери? Правосєкі?
— Калина. А на калині — снігурі. Ягідки клюють.
— Невже снігурі?!
— Авжеж. Ціла зграя!
— Бачиш, не всіх з’їли.
— Ну, для популяції лишили.
— Для якої попи… попу…
— Для розмноження, потурмаку!
— Аааа… А ти де, укропчику? Алло!
— Не «алокай»! Не в телефонній будці!
— Пропадаєш десь. Чого плямкаєш? Снігура зжер?
— Сало. Кабанчика заколов. На пудів із десять був. Добра, добра свіжина!
— А чого кректав?
— Так, і до сала ж є… До-ооо-бра вдалася! Ну, добре. Поскалили зубки одне одному, тепер до діла. Ти чого у скайпі намалювався, брате-москалику? Сала хочеш? А, облизуєшся? То приїжджай. Обіцяв же. Сядемо, як колись, за столом. Усією родиною. А за вікном — калина. А за калиною — стежина. Що додому йде сама. Га?
— Еге. І мене — замість сала, того…
— Дурний ти, Іване. І останній син ти був у батька. Верзеш казна-що.
— Так, говорять.
— Хто? Ваші кегебістські журналюги?
— Петре! Давай про політику не будемо… — з острахом проказав Іван і почав обертатися.
Петро, сміючись, мовив:
— Дивишся, чи за спиною феесбешника немає?
— Брате, припини…
Та Петра вже прорвало:
— А не кажуть у зомбоящиках, що укропи вже під Москвою стоять? Днями білокам’яну візьмемо! Всіх на фарш пустимо!
— Усе жартуєш, Петре?
— Не плакати ж! На те ми й українці. Народ такий. Жартівливий. Чи забув?
— Ну… Ще таке. Сусід мій недавно з «денеер» приїхав…
— А що він там робив? Хоча, здогадуюсь що. Воював?
— Ну… в камуфляжі приїхав.
— Ясно. Прийде час і на нього.
— Тобто?
— А ти думаєш, що все це безкарно йому мине? Такого не буває.
— Чого ти, Петре, постійно вбік дивишся?
— На снігурів дивлюся, Іване.
— І чого це вони не відлетіли?
— Куди? — Петро здивовано подивився на брата.
— Ну, як куди? — Іван був не менш здивований. — У холодні краї.
Петро розреготався. Заспокоївшись, із посмішкою на обличчі відказав:
— Нікуди вони, Іване, не відлетять.
— Чому це?
— Бо снігурі взагалі нікуди не відлітають.
— Невже?!
— Ну, ти ж двієчником у школі був.
— Жорстокий ти, брате.
— Так, укроп же! Бандера! Але я — хороший бандера. Можеш приїжджати. Не бійся, на шинку не пустимо. Нічим не штрикнемо. Ні з чого не пальнемо.
— Не приїду.
— І залякали ж вас!
— А ти перестань плямкати!
— А-а! Сала хочеш! Ох і добре сало! Хух! І ця… Ох і міцна, окаянна! Приїжджай, москалику, не бійся. Сядемо, як колись, за стіл…
— Чув, чув: вікно, калина, стежина…
— І наша хата. Батьки. Брати-сестри. Снігурі на калині. Лелеки на старій липі. Он дзьобами клацають. Скоро й лелеченята із гнізда визирати почнуть. Ну, то як? Чого мовчиш, москалику. Аааа, защеміло? Ото-то…