Пам’ятаючи про дану обіцянку, Соня пішла до Горлінської (остання через деякий час виїхала з дітьми до Польщі) і прожила у неї кілька днів. Тоді ж до Горлінської прийшла Еммеліна Найман і благала Софію Йосипівну виручити з біди її брата Замеля. У цей час в одному з будинків Гульська засідав особливий відділ НКВС, який заарештував Замеля Наймана як пособника окупантів.
— За що ви його заарештували? — запитала Софія Йосипівна у співробітника НКВС.
— Візьми прочитай! — співробітник простягнув їй заяви місцевих жителів.
— Це все брехня. Навпаки, він багатьох виручав, — сказала Соня і навела конкретні приклади. На відміну від Емілії Тетельмайєр, яка наприкінці 1943 р. евакуювалася з України разом із відступаючими німецькими військами, Еммеліна і Замель Наймани вирішили залишитися. «Тут я народилася і буду тут вмирати», — сказала Еммеліна Гербертівна. Її брат був призваний до Радянської Армії, мав бойові нагороди. Однак після демобілізації його заарештували, і він був засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Надалі Замель Найман (1920-1974 р.) проживав на Кубані.
Слідом за Е.Найман до Горлінської прийшла Олена — невістка Романовського, колишнього старости сільгоспобщини в Канунах. Односельці, які мали з ним особисті рахунки, написали на Романовського кляузи. Його заарештував НКВС, і Олена просила Соню Шуберт заступитися за свекра. Софія Йосипівна давала свідчення в міському відділенні НКВС, після чого Романовський вийшов на волю.
У Горлінської сталася зустріч Софії Шуберт і Федора Мельника, незабаром після якої вони одружилися. Софія Йосипівна влаштувалася на роботу в Новоград-Волинський райком комсомолу, а Федір Амосович — фельдшером МППО (місцевої протиповітряної оборони). Людей тоді в місті було мало, багато будинків стояли порожніми, і в одному з них, по вул. Радянській, Федір Амосович отримав від МППО квартиру. 1945 року в Новоград-Волинський також переселилися батько і брат Федора Амосовича — Амос Павлович і Михайло Амосович Мельники. Останнього до тепер пам’ятає багато містян як хорошого зубного лікаря.
Одного разу Софія Йосипівна і Федір Амосович поїхали разом у Кануни. Софія зайшла до хати, в якій жила до війни зі своїми рідними. Там оселилася чужа людина. З речей, що належали родині Шуберт, у будинку нічого не залишилося. Новий мешканець хотів домовитися з Софією Йосипівною, пропонував залишити йому хату в обмін на корову, але її тоді охопила повна байдужість, і вона поспішно пішла. Пізніше їй розповіли, що той мешканець самовільно розібрав будинок Шубертів і перевіз його в місто. Єдиною реліквією, яка нагадувала про минуле, були декілька фотографій, які зберіг і передав Софії Йосипівні її майбутній свекор Амос Павлович.
1945 року в Софії Йосипівни та Федора Амосовича народилася донька Люда. Наступного року Федір Мельник вступив на медичний факультет Ужгородського університету, і подружжя переїхало в Ужгород. Вдень Федір Амосович навчався в університеті, а вночі працював фельдшером у лікарні. Софія Йосипівна влаштувалася на роботу в будинкоуправління.
Після закінчення університету 1952 року Федора Мельника направили на роботу в санаторій №1 у м.Яремче Івано-Франківської області, де він обіймав посаду головного лікаря. Його дружина працювала вихователькою дитячого туберкульозного санаторію. 1954 року подружжя переселилося в м. Рівне. Федір Амосович працював терапевтом онкодиспансеру, а Софія Йосипівна — вихователькою гарнізонного дитячого садка.
Після війни в Новоград-Волинський приїхала з евакуації старша сестра Софії Йосипівни — Марія. Вона працювала бухгалтером у дитячих яслах і проживала по вул.К.Лібкнехта №1. В кінці 1950-х років Шуберт Марія Йосипівна (1916-1976 р.) переїхала зі своєю сім’єю до Харкова. Молодша сестра, Шуберт Іда Йосипівна (1925-2007 р.), після війни жила в Мінську, за професією теж була бухгалтером.
Третя сестра, Геня, яка закінчила медичні курси, отримала направлення до військового госпіталю, рятувала поранених під Сталінградом і на Курській дузі, сама була поранена. Після демобілізації у серпні 1944 р. приїхала в Новоград-Волинський, де оселилася на квартирі у сестри Соні. Протягом багатьох років Віннер (Шуберт) Євгенія Йосипівна (1921-2004 р.) викладала біологію в середній школі №6.
Брат Шмуль зустрів війну в Прибалтиці, був фельдшером, пізніше потрапив у полон. Щоб приховати свою національність, змушений був змінити прізвище на Шубертій, а ім’я — на Семен. Був відправлений на каторжні роботи до Німеччини, два роки працював на шахтах Рурського вугільного басейну. Після звільнення приїхав до Білорусі, працював фельдшером спочатку в Мядельському районі Мінської області, а з 1955 р. — в селищі Куренець Вілейського району, де живе донині. Незважаючи на вік (цього року йому виповнюється 100 років!), досі зберігає рухливість, має гарну пам’ять.
Загинули на фронті сини Піні Бараша — Яків і Шепсель, інші два сини — Абрам (Аврум-Тев’є) і Олександр (Срулик) — повернулися з війни. Обидва оселилися в м.Сочі і стали лікарями: Абрам Пінхосович Бараш (1915-1996 р.) — стоматологом, Олександр Пінхосович Бараш (1919-1992 р.) — отоларингологом.
Жахливих втрат зазнала родина Йосипа Бараша. Хоча імена членів його родини потрапили в список загиблих під час окупації в Канунах, насправді Йосип Янкель-Меєрович Бараш і його дружина Фаня (Фейга) Аронівна загинули в 1941 р. у Новограді-Волинському, де проживали до війни. Їхні діти Тетяна (бл. 1923 р.н.), Арон (бл. 1925 р.н.) і Хаїм (або Юхим, бл. 1927 р.н.), учні середньої школи №7, ховалися в однієї селянки в Киянці. Але 1943 року вони були виявлені та розстріляні. Війну пережила тільки дочка Марія, мобілізована як лікар на військову службу. Після війни Марія Йосипівна Бараш (1919-2002 р.) проживала в м.Брянськ, займала посаду завідуючої поліклінікою.
На початку 1960-х років діти Йося Шмулевича Шуберта вирішили розшукати могилу батька. Разом із представником Новоград-Волинської санітарно-епідеміологічної станції вони поїхали в Кануни, найняли землекопів. Копали в полі в декількох місцях, недалеко від школи, але не знайшли. За цим спостерігали місцеві жителі. На другий день прийшов чоловік на ім’я Янек (Іван Медецький) і зголосився показати місце поховання Йося Шуберта. Воно знаходилося між селами Кануни і Стриєва, на хатнищі (місце, де колись стояла хата). Там були ексгумовані останки Йося Шмулевича.