І посадив Кузьмич під вечір чотири волоські горіхи. Рядочком так. Дотримуючись необхідної відстані для росту цих дерев.
І прокинувся рано-вранці Кузьмич. Вийшов надвір, щоб волоські горіхи ті полити. А їх… як корова язиком злизала.
І заволав Кузьмич на всю округу:
— Порішу! Руки-ноги повідриваю і сірники вставлю! Голову відкручу, а замість неї баняка криклепаю!..
Взагалі-то Кузьмич — із важким минулим. Таким дале-еее-ким минулим… І його боялися в окрузі.
І ліг Кузьмич спати. З гнітючим настроєм.
І прокинувся Кузьмич вранці. Вийшов надвір. А волоські горіхи — на місці! Рядочком так. Як Кузьмич і садив їх. Зрадів він, як хлоп’я яке:
— Горіш-шечечки мої!
І окинув Кузьмич округу примруженим суворим оком, і прорік:
— Ото-то!
І ліг Кузьмич спати.
І прокинувся Кузьмич рано-вранці. Вийшов надвір. Щоб волоські горіхи полити. А вони знову, як крізь землю пішли.
І заволав Кузьмич на всю округу:
— Порішу! Руки-ноги повідриваю!.. Голову відкручу!..
І ліг Кузьмич спати.
І прокинувся Кузьмич рано-вранці. Вийшов надвір. А горіхи… Нема горіхів.
І багатозначно прорік Кузьмич:
— Хм…
І пішов засмучений Кузьмич в хату.
І прокинувся Кузьмич рано-вранці…
Але горіхи так і не «прийшли».