Поїзд мчав у нічній темряві. В купе стало тихо, пасажири відпочивали, незважаючи на рівномірний стукіт коліс.
Ліда лежала на верхній полиці, вдивляючись у сутінки за вікном, і згадувала, як 20 років тому цей поїзд віз її з дому на північ. З рідної домівки, де пройшло її дитинство, юність, віз туди, де її ніхто не чекав. Скільки разів вона задавала собі питання: — Чому? Чому саме у неї так склалося в житті, чому вона так знівечила свою молодість? Якщо вірити в долю, то за які ж гріхи вона так багато страждала? Все її життя знову промайнуло перед очима.
Дівчина народилася і виросла у великій дружній сім’ї у невеличкому містечку на півдні України. Ще у восьмому класі вона закохалася в хлопця, який жив у сусідньому будинку. Вони вчилися в різних школах, але щодня зустрічалися. Спочатку просто як друзі, а згодом дружба переросла у великі почуття. Позаду залишилось шкільне життя. Разом поїхали до столиці вступати до вузів. Але пощастило тільки Василю. Він став студентом політехнічного інституту, а Ліда повернулася додому, пішла працювати на фабрику. Розлука була дуже важкою для обох. Короткі зустрічі під час літніх канікул, свят і знову — розлука. Одного разу Василь не приїхав додому, зіславшись на зайнятість, і Ліда вирішила сама поїхати до нього, адже попереду велике свято і так хотілося зустріти його разом. Була ще одна причина, що змушувала дівчину поїхати до коханого. Ліда завагітніла. Їй так хотілося розповісти про це йому. Адже дуже часто вони мріяли разом про свою сім’ю, дітей. Василь дуже любив дітей і завжди говорив, що у них буде не менше трьох дітей. Дівчина їхала і вже уявляла його очі, які світитимуться радістю, коли вона розповість йому про дитину. Гуртожиток, де жив Василь, був недалеко від вокзалу, тож вона пішла містом, насолоджуючись його красою. Зелені каштани, мов візитка столиці, широко розпустивши свої крони, милували перехожих, і на душі було так хороше. — Яка я щаслива, — подумалося в ті хвилини, і Ліда посміхнулася сама до себе. Ось вже й гуртожиток поруч. Ще декілька хвилин і вона зустріне своє кохання. І раптом дівчина побачила двох молодих людей, вони ішли поруч і ніби нічого не помічали навкруги, хлопець про щось жваво розповідав їй, вони голосно сміялися, здавалось, вони були дуже щасливі. Не зразу Ліда впізнала в тому юнакові свого Василя.
— Так ось чому він не приїхав додому, — промайнуло в голові дівчини. Вона зупинилась, земля поступово провалювалась під її ногами, і світ перестав існувати. Незчулась, як добігла до вокзалу. Повернувшись додому, ще довго не могла отямитись від пережитого. Чому, чому так сталося? Вона ніколи ні на хвилину не сумнівалася в його почуттях. Він — прекрасна, щира і чесна людина. Як він міг зрадити їх кохання? Ці думки не давали спокою, ятрили серце, травмували душу.
Ще через місяць померла її мама. Тепер нічого не тримало дівчину в цьому місті. Тож довго не вагалась. Василь дзвонив майже щодня, але до телефону вона не підходила. Та й про що тепер говорити. У нього є дівчина, і, судячи з усього, він її кохає... Хіба могла вона знати тоді, що своїм вчинком, своєю гординею вона зруйнує два життя. Але здоровий глузд тоді не переміг над емоціями. Дівчина написала подрузі, яка працювала на півночі, і поїхала з міста, залишивши тут все, що було найкращого у її житті.
На новому місці влаштувалась на роботу, отримала місце в гуртожитку. А через деякий час народила хлопчика. Було дуже важко ростити одній дитину, але допомагали колеги по роботі, друзі. Так минали роки. Вона порвала зі своїм минулим, але як часто вона згадувала своє місто, своє перше кохання.
Сестра її подруги жила в тому ж місті, яке покинула Ліда, а тому всі новини отримувала лише від неї.
Василь після закінчення вузу повернувся в рідне місто. Він довго намагався знайти її, але це було неможливо. Ліда зробила все, щоб цього не сталося. Згодом одружився зі своєю однокласницею, що, до речі, дуже здивувало Лідію. Адже в той роковий день вона бачила його з однокурсницею.
Минали роки, підростав син. Багато чоловіків пропонували Лідії своє серце, але вона так і залишилась сама. Можливо, боялась ще однієї зради, а скоріш за все, просто весь цей час продовжувала кохати його. Сергій, так назвала свого сина, був, як дві краплі, схожий на батька, тож жила для нього. Не зуміла жінка відпустити зі свого серця той біль, ту втрату, а, можливо, та ж гординя не давала спокою.
Одного разу на роботі її терміново покликали до телефону, злякалась, може, що із сином трапилось? Телефонувала подруга. — Нам потрібно негайно зустрітись, — сказала вона тремтячим голосом. Я чекаю тебе біля прохідної. Ліда відчула щось недобре, якось важко стало на душі... Вона вибігла до прохідної. — Сестра написала листа. У них там біда трапилась. Василь із сім’єю потрапив в аварію, дружина і дитина загинули, а він — у реанімації у важкому стані. Думаю, тобі потрібно поїхати, адже він залишився зовсім один, — сказала подруга. — Ліда мовчала. Чому вона повинна їхати, адже минуло 20 років, вони зовсім чужі люди? І раптом промайнула інша думка. — Але ж Василь — батько мого сина, а, вірніше, нашого, про якого він до цього часу так і не дізнався.
...Так швидко минула ніч. Спогади, спогади... А за вікном вагону вже почало світати. Через декілька годин поїзд прибуває до її рідного міста. Міста, з яким пов’язано так багато гарних спогадів, міста, де вона зустріла і де втратила своє кохання. Що чекає її тут і якою буде ця зустріч через 20 років. Що вона повинна сказати йому? Як подивляться в очі вони один одному. Адже всі ці роки, незважаючи на страшну образу і біль, вона продовжувала кохати його. А як сказати про сина? Чи мала право вона приховати від батька цю правду? Вона хотіла помститися йому, але чи можна було так поступати? Скільки запитань, але на жодне з них вона не могла відповісти у ці хвилини. Вона майже бігла до лікарні, щоб нарешті побачити його.
Василь лежав у палаті з переломами ніг, забинтованою головою, його очі дивились у стелю. Ліда зайшла в палату, окинула поглядом хворих. Василя упізнала відразу. Хіба можна забути ці очі, які подарували їй стільки ніжності, кохання, очі, які вона бачила перед собою всі 20 років.
— Добрий день, Василю, не впізнав? Я приїхала до тебе. Вони мовчки дивились один на одного, кожен думаючи про своє. Здавалось, що весь біль, весь тягар непорозуміння і втрат разом обрушився на них, і не можна було знайти потрібних слів.
А потім вони довго говорили. При цьому вони дивились один одному в очі так, ніби це було тоді, коли вони жили одним подихом, одними думками, коли їх серця бились вунісон, тоді, коли все для них було спільне — повітря, сонце, небо, їх серця і душі.
— Чому ти покинула мене, хіба я завинив перед тобою, — запитав Василь. — Я так довго шукав тебе і так важко мені було, самотньо. Чому?
І коли Ліда розповіла про той приїзд до Києва і про дівчину, з якою вона його бачила, він замовчав. Скільки разів за ці роки Василь намагався зрозуміти причину їх розлуки, він думав про що завгодно. Може, розлюбила, чи зустріла іншого?
— О, Боже, — простогнав Василь, — яка страшна жахлива помилка, то була дружина мого сусіда по кімнаті, і я був свідком у них на весіллі. Тепер мовчала Ліда. Вона думала про те, що, якби тоді вона проявила мудрість і поговорила з Василем, все життя склалося б зовсім по-іншому. То чому ж так сталося? Іронія долі, чи прикрий випадок? Поговори вона тоді з ним — і яким щасливим було б їх життя. Тепер Ліда знала всю правду.
Василь ніжно гладив її руку, дивився на неї і досі не міг повірити, що це вона, та єдина, яку він кохав усе життя, той яскравий промінчик, який світив йому навіть у темні ночі, у найважчі хвилини. Василь зізнався, що коли трапилась ця страшна аварія, в останню хвилину він також подумав про неї, так хотілося ще хоч раз побачитись.
Вони говорили довго, так багато потрібно було розповісти одне одному. Але Василь був ще хворий, і тому Ліда піднялась, щоб дати йому відпочинок. Він затримав її руку. — Знаєш, Лідо, я був дуже щасливим тоді, коли покохав тебе, я був щасливим, коли у мене народився син. У мене була дуже хороша дружина, добра, щира, турботлива. Але я все втратив у цьому житті. Я втратив тебе, свою сім’ю, сина. Навіщо мені тепер жити, для кого?
Ліда взяла його руку у свої долоні, ніжно подивилась в очі. — У тебе є ще один син, Васильку, пробач. Я хотіла сказати про це тобі тоді, коли приїздила до Києва, але ти так і не дізнався, що скоро будеш батьком, пробач, якщо зможеш. Твоєму синові майже 20 років...
Василь лежав непорушно, його очі були підняті догори, він ніби хотів щось прочитати там чи побачити. По його щоках текли сльози...
Він не міг зрозуміти, чому доля послала йому такі випробування, чому без причини було зруйновано життя двох людей, які весь цей час кохали один одного, але кожен жив своїм життям. Щось було в цьому містичне, загадкове і незрозуміле. Немов чорні сили втрутились у хід подій і переставили фігури як на шахматній дошці. Та, можливо, це така доля? Можливо. Мабуть, тільки з роками приходить ота життєва мудрість, коли розумієш, що не потрібно поспішати сказати ні, коли мова йде про твоє щастя, твоє життя, сім’ю, дітей. Як добре було б, коли б молоді люди могли зважувати свої вчинки, проявляти стриманість, не соромитись визнати свою вину. Коли б не ота юнацька гординя та гарячковість, як багато щастя можна було б зберегти...