Кожного року, напередодні 22 червня — Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни — український народ, як і більшість людей прогресивного світу, із сумом та біллю поминає жахливі наслідки Другої світової війни, багатомільйонні жертви, принесені на вівтар перемоги над нацистською Німеччиною.
Одначе багато людей вже вкотре відзначатимуть цю дату, як і 9 травня, «по-радянськи», перераховуючи звитяги під проводом «маршалів перемоги». При цьому, скромно замовчуючи, що перемога стала можливою не лише завдячуючи героїзму простого солдата, його жертовності, але й величезній допомозі країн антигітлерівської коаліції.
Спомин і печаль, тихі сльози за загиблими. А з іншого боку — нестримне марнослів’я, імперська пиха та бахвальство.
Переможці та переможені… Усі ті роки, що минули після воєнного лихоліття, наглядно показали, хто є дійсно переможцем, а хто — переможеним… Останні ветерани війни вмирають у нужді та бідах, а цим бідам немає числа. І не хотілося, щоб у ці світлі, скорботні дні в нужденних душах ветеранів війни, дітей війни викликати негативні почуття образи, несправедливості.
Я маю статус «дитини війни». І, звичайно, не брав участі у військових діях, але війна, її зловісна чорна тінь не могла оминути мене і все моє покоління. Війна і повоєнне життя дітей війни, конкретні випадки прямого чи опосередкованого впливу на наші дитячі душі — основна тема розповіді, і підгрунтям буде мій власний досвід. Впевнений, що в пам’яті наших дітей війни, та не лише їх, залишилися спомини про війну, повоєнні часи. Маю надію, що ця розповідь сколихне саме цю категорію читачів, спонукає пригадати ті часи і поділитися спогадами зі своїми дітьми та онуками, а це — вкрай важливо для розуміння новим поколінням усіх реалій того часу, його тісного зв’язку з теперішнім складним життям.
Я, Савчук Ігор Іванович, народився восени 1943 року у далекій Киргизії. Батьки мої побралися сонячної днини двадцять першого червня 1941 року. Вони працювали на Новоград-Волинському хлібозаводі і до самого приходу окупантів пекли сухарі для фронту, а потім були евакуйовані до Середньої Азії. Саме звідти пізньої осені сорок першого батько був мобілізований і в білому полотняному костюмі та сандалях на босу ногу відправлений під Москву. Воював недовго, був другим номером мінометного розрахунку, тягав на спині опорну плиту ротного міномета. І, за іронією долі, після початку наступу отримав у спину осколок німецького міномета, про що свідчила алюмінієва пластина з цифрами та німецькими літерами, яку хірург прифронтового шпиталю не наважився видалити — дуже близько була від серцевої сумки, і яку ми у дитинстві з острахом вичитували на рентгенівських знімках.
Ця рана у спині батька, куди ховалися мої дитячі кулачки, бентежила усі роки мого дитинства. Батькові вдалося вижити, і, комісований, він поїхав до дружини, моєї майбутньої матері, до Киргизії. Там, у гірському Хайдаркані, обоє працювали на копальні, добували колчедан, з якого виплавлялася ртуть, яка була важливою складовою снарядних капсулів. Ось там я і народився. Каторжні умови праці, незвичний клімат не додавали здоров’я ні батькам, ні мені, і при першій можливості батьки повернулися у рідне місто.
До речі, у той день, коли переповнений ешелон з евакуйованими прибув на залізничну станцію, на щастя, трохи пізніше, бо був авіаційний наліт по станції — до речі, останній за всю війну. Тінь війни колихнула зовсім близько…
Початок п’ятдесятих. Батьки відправляють мене до діда у Кикову. Біля дідового саду була густа ліщина, і в один з останніх днів моїх літніх вакацій у цій ліщині, на галявині, я побачив підбитий танк. Те, що він був німецьким, я зрозумів з облуплених хрестів, та й силуети наших танків були мені вже знайомими. Опущене до землі жерло гармати, розкотана перебита гусениця, відкритий боковий люк башти… Все це нестримно тягнуло мене до негайного вивчення. Але з’явився дід і усі мої наміри перекреслив, заборонивши навіть наближатися до тієї залізяки.
А наступного дня батько забрав мене додому. Цілий рік я мріяв про те, що знову побачу «свій танк» і сяду на місце танкіста. Але наступного літа танка на старому місці вже не було, затягли на переплавку. Через багато років, коли зустріч із цим танком породила в мені захоплення військовою технікою, я зробив висновок, що то був німецький Т-4 з довгоствольною 75-міліметровою гарматою, який майже нічим не поступався таким «34-кам». А потрапити всередину Т-34 мені вдалося наступного літа, коли колона танків зупинилася перед потічком біля маслозаводу. Танкіст у чорному шоломі виліз із танка і підійшов до нас, зграйки пацанів, які чекали корів із пасовища, та спитав, чи глибокий потічок. Він був шириною біля метра та зарослий осокою. Ми хором заявили, що для такої машини наш струмок — ніяка не перешкода. Танки пішли в брід, а перший занурився аж по башту в багнюку. Заревів двигун, багнюка заліпила не лише танк, а й нас. Надвечір ця колона поверталася назад і зупинилася якраз на місці теперішнього автовокзалу. Ось там нам дозволили залізти всередину через передній люк механіка. Можете собі уявити, з яким захопленням я вивчав цю фантастичну механіку зсередини і скільки щастя було у моїх очах. Танкісти доброзичливо посміювалися і дозволяли смикати важелі та натискати на педалі.
У хлопчаків мого віку (а це 7-8 років), та ще й після такої війни, найбільш популярною була гра у війну. Цілі баталії розгорталися на городах, коли була викопана бараболя. А які ж військові дії без штабу? От ми й почали будувати свій штаб, а точніше, копати поблизу придорожньої канави за сто метрів від лікарні на Ярунській вулиці, де я тоді жив. Лопат нам батьки не давали, їх замінили дрючки та пальці. Раптом до моїх рук потрапив ремінець, кінець якого стирчав із землі. Трохи наполегливості — і з’явився офіцерський планшет, а потім — юхтові чоботи. Ми зрозуміли, що тут — якесь захоронення, і покликали дорослих. Через декілька днів було урочисте перепоховання двох офіцерів, які загинули під час відступу в сорок першому році.
А ще через деякий час моя тітка повела мене до лікарні. Там на двох табуретках стояла невеличка домовина з тілом молодого хлопця з поцяткованим осколками обличчям. То був… мій двоюрідний брат, який намагався розібрати снаряд. Вибух не залишив йому жодних шансів. І такі випадки були не поодинокі. Нестримний потяг до вивчення військового знаряддя скалічив чи вбив не одного мого однолітка. Ці відголоски були страшним супроводжуючим фактором, який несподівано нагадав про себе на восьмому десятку повоєнної епохи в зоні воєнних дій на Сході України. «Діти гинуть за метал» — так звучить дещо змінена знаменита фраза з «Фауста».
…А вечорами із завидною регулярністю із надсадним гулом колонами в небі йшли наші бомбардувальники. І чомусь завжди — з півночі на південь. Дорослі поважно відзначали — військові навчання. А одного разу над нашою вулицею прогримів на «бриючому» польоті винищувач. Яка ж це дивна дитяча фотографічна пам’ять. То був ЛА-7. Вже значно пізніше я чітко ідентифікував його як саме цю машину. Ось так і закарбувались у нашій зоровій пам’яті усі артефакти війни. Добре це чи погано, я не знаю, але у моєму житті все, що пов’язане з війною, викликає живий інтерес. І, мабуть, кожен мій ровесник, у тій чи іншій мірі, відчував те ж саме.
Невдовзі ми зі старими товаришами затіяли пошукову операцію у підвалах ще не відремонтованої після війни будівлі лікарні. У одному із закутків знайшли новенький автомат ППШ.
Доля цієї зброї невідома — старші хлопці швиденько забрали цю знахідку. Наступного року до нас додому завітав родич матері, який служив у Німеччині і демобілізувався. Коли сіли за стіл і стали, як годиться, частуватися горілкою під гарячий борщ, дядько Микола, так його звали, витяг із кишені хромований дамський «Вальтер» з акуратно запаяним отвором для викиду гільз і подарував його мені. Це був чудовий подарунок з діючим механізмом, який я через декілька днів з «успіхом» обміняв на нікельований дитячий револьверчик, стріляючий пістонами з паперової смужки. Ось такий був рівноцінний обмін…
А цей успішно втрачений «Вальтер», напевно, тримав у руках якийсь німецький офіцер чи його фрау. Працювати дядько Микола пішов у ШМАС, возив якогось начальника на американському всюдиході «Додж». Ця машина дісталася нам завдяки ледлізу, була з брезентовою кабіною. У нас у місті ще до кінця шістдесятих возили різні вантажі і німецький «Олень», і американський «Студебеккер». Цей до самого свого скону возив порожні пляшки до місцевого заводу продтоварів.
Свідки війни, свідки історії…
Вони довгі роки не залишали нас, кожен раз нагадуючи про минуле. Та були ще й інші мовчазні свідки. Після того, як у 1962 році, після Карибської кризи, мене забрали в армію зі студентської лави, три роки без десяти днів і без відпустки я носив військову форму зразка часів війни. Гімнастерка, безрозмірні бриджі, кирзові кілограмові чоботи, благенька шинель, і все це — якогось брудно-сіро-зеленуватого кольору. Безнадійно застаріла ця солдатська одежина чомусь нагадувала мені часи російсько-японської війни 1904 року. Лише ряд гудзиків у ті часи був трохи збоку, та не було їх на рукавах.
Післявоєнні роки… Як це було давно, навіть страшно рахувати пройдені роки. Виросли нові покоління, і вони, теперішні хлопчаки, як і ми колись, знову захоплюються танками, літаками, кулеметами, не усвідомлюючи, що все це може нести реальну смерть, адже у нас іде реальна війна.