— Алло! Ти, Петре?
— Я, тітонько люба.
— Здоровий був, племінничку!
— І ви будьте здорові!
— Що я хотіла в тебе спитати, Петре…
— Питайте, тітко Василино.
— Ти будеш там у низинці картоплю садить? А то багацько в мене посівної залишилося. То що?
— Ви маєте на увазі ту грядку, що ближче до ставка?
— Еге.
— Ні, не буду. Хочете, то садіть ви.
— Дякую, племінничку!
— Та нема за що.
Посадила тітка Василина картопельку. І зійшла картопелька. Густо-густо так. Як бур’ян після доброго дощу.
І схопилася тітка Василина за голову:
— Лю-у-доньки! А що це за чудасія така? Я ж густо так не садила. Та ще й так не по-хазяйськи. Диво-дивне.
І подзвонила тітка Василина своєму племіннику:
— Петре, щоб ти сказився!
— Дякую красненько, тітко. А вас яка муха вкусила?
— Та вже та муха, щоби на тебе напала, баламуте такий! То ти картоплю у низинці садив?
— Садив. Ближче до верб. А друга грядка вільна була. А що таке?
— Ти ж, харцизяко, говорив ближче до ставків!
— Правильно. Але ту грядку, що біля верб.
— Про верби ти нічого не казав.
— Хіба?
— Хіба, хіба… А тепер їдь, щось рішать будемо!
…А що вже рішати? Гарний урожай буде. Тільки, як ту картоплю ось сапати? Як потім викопати, коли там кущ на кущі і кущем поганяє? А може, Бог дасть, і копати не доведеться. Може, від тісноти сама із землі повилазить?