Син сьогодні перебував у доброму гуморі. Однак мати таки вловила на обличчі Олексія (імена в матеріалі змінено) легке хвилювання.
— Мамо! — вигукнув син, сідаючи на стілець біля столу. — Маю гарну новину!
— Ну-ну, кажи, сину.
— Не новина — а казка!
— Не томи моє хворе серце. А то не доживу до дев’яносто третього дня народження.
— Доживете, мамо! — весело запевнив Олексій, витираючи хустинкою з чола рясний піт. — І друзів гарних ще наживете. Там — і спокій, і затишок, і догляд належний. Я про все дізнався. І навіть уже домовився.
Мати враз спохмурніла. Здогадалася, до чого хилить син. Не раз уже заводив мову про притулок для престарілих, гаспид такий.
Олексій, помітивши переміну материного настрою, підвівся, підійшов до неї і поклав руку на її плече.
— А що тут, мамо, — обережно повів далі. — Ми постійно на роботі. У відрядженнях. А ти в нас уже старенька. Що не кажи, а допомоги потребуєш. І випрати тобі треба, і їсти приготувати, і…
— Я поки, слава Богу, і сама вправляюсь! — різко обірвала сухорлява мати. — Он ще як бігаю.
— Та де там бігаєте. Ночами стогнете. Кістки ниють.
— Доживеш до мого віку — і ти стогнатимеш, — дорікнула мати. — А в притулок я не піду. Ач, що надумав, невдячний! Виховала, на свою голову, чада! Здогадуюсь, звідки вітер дме.
— Дарма ви так, Олено Петрівно, — в дверях намалювалася пишнотіла синова співмешканка, голова котрої була обв’язана блакитним махровим рушником. — Дарма. Там і справді, як у казці.
— А тебе, чувирла білобриса, не питають! — крикнула Олена Петрівна, дивлячись синовій кралі десь під ноги.
Від такої образи повнотіла Марина аж до синяви стиснула губи. Налаштувалася вийти з кімнати, однак за хвилю хитрувато мовила:
— Ми ж хочемо, як краще для вас. А так…
— Я сама знаю, що мені краще, а що ні! — категорично заявила Олена Петрівна і взяла до рук пульт від телевізора, що означало: розмову закінчено.

«Молодята» усамітнились у своїй кімнаті. Посідали на диван. Проте за мить Марина нервово підскочила:
— «Чувирла»! І де таке слівце відкопала! А ти чого мовчиш?
— А що я? — стенув плечима Олексій. — Квартира — на ній. Вона тут господарка. Ось і керує парадом.
— Я, я! — закипала Марина. — Хоч би заступився за мене.
Олексій промовчав.
Однак співмешканка мовчати не збиралася. Знову сіла на диван. Ближче підсунулася до Олексія. Підлесливо мовила:
— Я розумію, вона — твоя мати. Але ж і морока для нас. Що б вона там не говорила, а таки на мені все лежить. І прання, і кухня.
— То що робити?
— Ну, ти ж хотів її влаштувати в притулок для престарілих.
— Хотів.
— То чого чекати?
— Тобто?
— Слухай. А можна її, якось, туди без її згоди влаштувати?
— Не знаю. Треба поцікавитися.
— До речі, я згадала. Хтось мені говорив, що можна старих до притулку здавати і без їх згоди.
— Якщо так, то в нас є шанс.

Олена Петрівна підслухала розмову сина і його співмешканки. Її обуренню не було меж. Проте галасу поки не піднімала.
Через кілька днів син знову заспівав ту ж пісню, був напідпитку.
— Коротше, так, — сказав матері сухо. — Все вирішено. Ти їдеш до притулку. Тим більше, в квартирі потрібно робити ремонт. Із будівельниками вже домовлено.
Олена Петрівна нічого не відповіла. Мовчки підвелася з крісла. Поволі підійшла до серванта. З верхньої полиці дістала велику шкатулку, в якій лежав синів травматичний пістолет.
Олексій від несподіванки вирячився:
— Ти чого? Здуріла на старість?
— Зараз ти у мене здурієш, негіднику!
Мати холоднокровно звела зброю. Відтак пролунало два постріли. Олексій, як підкошений, рухнув на підлогу.
До кімнати влетіла Марина. Зрозумівши, що сталося, з криком вилетіла назад.
У її напрямку пролунав постріл. Однак куля синову співмешканку не зачепила.
Олена Петрівна стала переслідувати Марину на сходах. Зробила ще кілька пострілів. Але і цього разу не влучила у метку втікачку.

Поліція прибула на виклик сусідів.
Коли правоохоронці ввійшли до кімнати, Олена Петрівна, ніби нічого й не трапилося, спокійно пила каву і дивилася телевізор. Поруч лежав мертвий син.
Потім стара жінка зловтішно проказала:
— А тепер можна і в притулок. Чи куди там...
Олену Петрівну, звісно, заарештували. Тепер її подальшу долю вирішуватиме суд.