Ген-ген за городами, кущами-лозами сходить вмите вранішньою росою сонце.
Попрокидалося птаство. Щебече-перегукується радісно. Тішиться прийдешньому дню Божому!
Легенько повіває вітерець. Свіжо, прохолодно.
На городі — тітка Марія. Картоплі від бур’яну рятує.
За перелазом — тітка Катерина. На буряках.
Літній день рік годує…
…Сонце в зеніті. Пече!
Пташки позатихали. Комашня захекалась. Вітер-тиховій у кущі завіявся. Заліг!
Тітка Марія з картоплі перейшла на буряки.
Тітка Катерина печеться на моркві.
Тітка Марія раз по раз низесенько нахиляється до бурякової ботвини і крадькома ребром долоні змахує з чола рясний піт.
Тітці Катерині також непереливки. Однак про себе мовить:
— Якось не зручно кидати роботу, коли сусідка трудиться.
Тітка Марія й собі нашіптує:
— Хоч і втомилася добряче, але ж не йти з городу. Що Катерина подумає? Що я ледащо яке?
Минув якийсь час.
Тітка Катерина невдоволено бурмотить:
— Бач, яка моторна! Еге, думає, що мене переполе! Ще не вродилася така!
Тітка Марія і собі жебонить під ніс:
— Диви, як жене, навіжена! Жени, жени. А я на капусту перейду.
Сапають сусідки. Постогнують тихенько. А з городів не йдуть.
…Сонце покотилося до небосхилу. То там, то там почали озиватися пташки. З кущів вигулькнув лінивий вітерець.
Коли завзяті сапальниці пішли додому, — ніхто не бачив.
…Наступний день. Ранок. Сонце. Пташки. Вітерець…
Під старою липою на лавці сидить Петро.
До нього підійшов сусід Іван. Привітався:
— Здоров був, Петре!
— І тобі, дай Боже, здоров’я, Іване.
— Гарний ранок.
— Еге ж.
— Твоєї щось не видно на городі.
— Лежить. Стогне.
— А твоя де?
— І мою прихопило.
— Городи...
— Городи...
— Не бережуть себе.
— Ех-хе-хе, не бережуть.
— Ну, Йване, треба йти хазяйство порать.
— Та треба.