— Свєтка?!
— Людка?!
— Жесть!
— Не в’їхала!
— Прикид у тебе класний!
— В Турції була! В Анталії!
— Жеееесть!
— Знаєш, кого я там зустріла?
— Кажи! Кажи! Кажи!
— «А мнє ха-ра-шо с та-бооо-ю, Волоси пахнут вєс-ноо-ю, Нєжную і рад-нуу-ю, Абніму і за-це-лу-юууу…».
— Невже самого Олега Винника??!
— Ага!
— Жеееесть, Людка!
— Уявляєш, Свєтка…
— Ну-ну!
— Лежу в номері готелю і… заходить він!
— Олежик?!
— Ага!
— І що?!
— Підходить до мене і ніжно-ніжно мене пригортає до себе. А потім цілує мене в мої малинові уста! А потім починає співати: «А мнє ха-ра-шо с та-бооо-ю…» А потім був романтичний вечір!
— Ну ти, Свєтка, і брехуха! Ну, ти й заливаєш!
— Чо-гооо?
— Ти думала, що я тобі повірила? Повірила, еге ж, що ти оце з самим Олежиком Винником…
— Так я ж сон розказую.
— Ну ти, блін, даєш!
— Так от. А коли я його потім зустріла в аеропорту, я зрозуміла: він — мій! Назавжди!
— Це також епізод зі сну?
— Ага. Олежик мені сниться вже два роки! Це не просто так — сни зверху! Він мені — чоловік. Це мені передаються сигнали, ну, звідти. А потім у нас з’явився син. Викапаний Олежик!
— Жееееесть! Тримайте мене, бо впаду!
— І так — майже кожну ніч!
— А ти, Свєтка, його хоч у тій Анталії-то бачила?
— Ну… Схожий, нібито. Може, й він.
— Жеееесть! Ну ти, Свєтка й довбанута!
— Та сама ти малахольна!
— «А мнє харашо с табою…» Хі-хі! Дурепа!
— Сама дурепа! Дурепа! Дурепа!
— Жееееесть!..