Подружжя Семенюків полягало спати.
Та не спиться. Не дає переглянутий сорок хвилин тому документально-науковий фільм, який розбурхав шлюбній парі уяву і далеко-далеко відігнав від них сон.
Зіна у захваті сказала:
— Що не кажи, а вміють японці!
Микола зачудовано підтакнув:
— Да-аааа. Мудрагелі! Нам би такого!
— Напевно, дорогі, чортяки!
— Хтозна. Можна в Інтернеті подивитися.
— Да-ааааа! Хороший апарат!
— Японці! Таки, Миколо, добре було б таку річ удома мати. Взяв до рук пульт, натиснув потрібну кнопку — і подибав робот прибирати в квартирі! Натиснув — і пере тобі!
— Клац! — Микола плямкнув язиком. — І газету тобі несе!
— Натиснув — їсти готує!
— Клац — і каву тобі в постіль!
— Натиснув — у гастроном помчав!
— Клац — відро зі сміттям виніс! Клац — і килим вибив! Клац…
— А чого це ти «розклацався»?!
— Давай ти.
— Натиснув — замість нас на роботу помчав!
— Стій, стій, стій! — звівся на лікті Микола. — А хіба він і на таке запрограмований?
— Ну, коли він сміття виносить і килими вибиває, то повинна і така функція у нього бути.
— Ідилія! А як ми його, Зінулько, назвемо?
— А я вже придумала!
— І як?
— Роббі Вінн.
— А чому саме так?
— Роббі — скорочено робот.
— А Вінн?
— Тому що він — робот.
— Хм, хитромудро. А що коли той Роббі…
— Що?
— Ну, до тебе залицятиметься?
Тепер і Зіна звелась на лікті:
— А хіба я тобі не вірна?!
— Ну, знаєш, у житті…
— У «житті», бачиш! А якщо той Роббі Вінн буде жіночої статті?
На обличчі Миколи враз розпливлася солоденько-замріяна усмішка.
І тут Зінина рука засвистіла в повітрі. За мить клацнула кнопка нічного світильника. Стало темно. І грізне:
— Так, давай спати!
— А я що?
— Знаю «що»!
Між Семенюками на ліжку утворився широкий простір.
Хоч третьому лягай.