Про майстриню Інну Руденко ми писали у «Звягелі» сім років тому. Нашу увагу привернув тоді той факт, що, маючи складний діагноз — ДЦП, слабо працюючі ноги і руки, 22-річна дівчина (зараз їй 29) робила прикраси з бісеру і цим заробляла на життя. Уявіть лише, як «легко» нанизувати сотні, тисячі маленьких намистинок однією рукою, бо інша має паралізовані м’язи… Тоді у редакцію звернулася бабуся Ольга Іванівна з проханням допомогти зібрати кошти на реабілітацію Інни у дельфінарії. Як відомо, дельфінотерапія робить дива, позитивно впливаючи на хворі м’язи у лікуванні церебрального паралічу. Дуже хотіла Інна ходити, як усі люди, без спеціальних ходунків. Натомість змушена пересуватися на них із дитинства.
Шкода, але мрію про дельфінарій так і не вдалося здійснити — на рахунок Інни не надійшли кошти. Але вона, як справжній боєць, продовжує боротися з хворобою і бути прикладом — містяни добре пам’ятають дівчину з ходунками, яка долала кілометри незручних місцевих доріг і щороку виставляла свої роботи у Містечку майстрів на «Лесині джерела».
А нещодавно у житті Інни Руденко сталися вагомі і приємні зміни — вона вийшла заміж (тепер — Оленич) та переїхала у Славутич.
Я бачила подружжя разом, коли замовила в Інни набір прикрас, і коли вони з коханим приїхали у Новоград після весілля — прийшла забрати. Юра тримав її під руку, ніжно дивився на дружину. Вона від того розквітла, як може розквітнути кожна жінка, коли її люблять. Тож наступна наша історія — про те, як кохання творить дива. Ця стаття — подарунок закоханій і сильній духом парі молодят до весілля.
— Ту нашу першу статтю я читала після виходу газети і плакала — невже я настільки сильна, що змогла досягти того, що здоровим людям здається звичайним, а для мене є надзвичайним? — згадує Інна. — Поїхати у дельфінарій тоді так і не вийшло, проте я знаю, що люди мене підтримують. Так сталося і в Славутичі, де я тепер живу. Мене підтримує нова сім’я, маю клієнтів, яким подобається моя творчість.
— Як складається твоє нове життя?
— За 7 років багато чого відбулося. Я закінчила Рівненський університет за спеціальністю «Соціальна робота», але на роботу мене не взяли. Маю власну групу в Інтернеті «Мир бисера глазами NIKI», де продаю ручні вироби. Багато он-лайн курсів пройшла щодо менеджменту у мережі. Саме у мережі познайомилася з майбутнім чоловіком. Попередній хлопець мене лишив, бо його мати була проти мене через хворобу. З Юрою спочатку спілкувалися он-лайн, потім — по мобільному, а згодом він приїхав, познайомився з бабусею, забрав мене з речами до себе. У березні ми розписалися.
— Твій чоловік теж має проблеми зі здоров’ям?
— Ні, він здоровий хлопець — спортсмен, авіамоделіст. Навчає дітей у центрі розвитку в технічному гуртку. Любить конструювати саморобну техніку, займається фігурним катанням на велосипеді. У нас є саморобний велосипед його виробництва. Юра «з нуля» спроектував, накреслив і зібрав. Про це було інтерв’ю на телебаченні. Пишаюсь ним!
— Що він каже про твій складний діагноз?
— Нічого погано. Навпаки, горою за мене стоїть, усіляко підтримує.
— Тобі важко було у новому місті?
— Мене одразу помітили з моїми роботами, запрошували на виставки. Двічі я вигравала конкурс «Повір у себе». Мої роботи беруть на виставку-продаж у магазин майстрів.
Продовжую займатися лікуванням: наймаю масаж, відвідую мануальних терапевтів, реабілітологів. Тричі була у санаторії, але треба частіше — курси реабілітації повинна проходити двічі на рік. Нещодавно ми повернулися з Юрою з Сергіївки, з санаторію на морі. Він був зі мною по догляду.
— Тобто, кохання все ж таки творить дива?
— Щось таке.
— Ти у цьому сумніваєшся?
— Анітрохи.
— Що допомогли зрозуміти тобі ці стосунки, що не мають на меті якоїсь користі чи розрахунку?
— Вони мене змінили. Дали зрозуміти, що я маю надійну опору в особі чоловіка. Юра та його мама стали для мене і сім’єю, і друзями. І я стала кращою — стриманішою, терплячішою. Радію, що змогла побороти страх сімейних стосунків і здобути втрачену віру у людей. Юра повернув мені віру у себе, що я не самотня і що мене й таку, з фізичною вадою, можна любити. Це дало мені сили взяти відповідальність за своє життя поза стінами дому, пристосуватися до життя в іншому місті.
— І здорові люди нерідко важко переживають переїзд, зміну обстановки. Як далися ці зміни тобі?
— Важко іноді у чужому місті без друзів, звісно, сумую за Новоградом. Тоді я з головою поринаю у роботу. Мені у переїзді дуже допомогла свекруха — з перших днів знайомства замінила мені маму, яка давно поїхала жити у Росію. Друга мама підтримує, заспокоює, надихає, пишається мною. Усім каже, що я — її невісточка (сміється — авт.).
— Тобто, складнощі цих людей не злякали?
— Напевно, це з розряду див. Або, як мене Юра завжди переконує: «Не усі люди злі».
— Якісь цікаві випадки у вашому подружньому житті вже траплялися?
— У нас щоразу щось таке, як не у всіх (сміється — авт.). Разом ми брали участь у зйомках телепрограми «Доброго ранку, країно!». На нашому саморобному велосипеді торік брали участь у велодні, де стали помітними персонажами заходу. Разом інколи робимо прикраси — якщо мені важко, то Юра залюбки допомагає. І мама його — теж. Спільні наші вироби мають особливу енергетику. Напевно тому, що у них закладена наша любов. Клієнти це відзначають постійно.
— Що ж, Інно, дякую тобі за щирість. Бажаємо тобі і твоїй сім’ї усіляких успіхів, і нехай Бог допомагає!
— Дякую щиро!