www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


ЩЕ РАЗ ПРО БОЖЕ І НЕГОЖЕ

27 Березня 2009 | Оприлюднив: | 1 300 просмотров
1 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 5 (1 оценок, в среднем: 5,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Нещодавно (13 лютого) в газеті «Звягель-Інформ» з’явилася публікація «По кому дзвонить дзвін...» Її автор, О.Провоторов, обрушується на «дерев’яних сонцеградців», що «пишуть твори фантастично-казкового характеру, які чомусь маскують під історико-етнологічні дослідження».
На противагу їм автор описує події реалістично, бо володіє істиною в останній інстанції, і з ним «усі дослідники згодні». Аби підсилити враження своєї вченості і виставити перед читачем своїх опонентів як дикунів, він каже, що вони ще живуть на деревах, і здіймає крик: «Злазьте з дерев!».
Читачам він милостиво дарує секрет розгадки усіх таємниць буття, і ці розгадки криються у словнику старожитньої білоруської мови та у відомому словнику Володимира Даля. Він соромить «сонцеградців», що не поїхали в Мінськ і не заглянули у білоруський словник, а там же стільки слів, подібних до назв місцевих сіл і містечок...
Даний краєзнавець слова ці знає і невимовно радий. «Є таке слово! Це слово «звяга!» — скрикує вражено, як колись Архімед вигукнув «Евріка!» Слово «звяга» подібне до слова «Звягель», а, значить, «Звягель» походить від «звяги». Щоправда, нема в українських словниках тієї «звяги». «А її українізатори видалили, — пояснює Провоторов. — І як вони сміли? Це слово є в російській мові, то має бути і в українській та білоруській. Скоро, втішає автор, вийде багатотомник українських слів, і туди це слово мають занести, аби й українці насолоджувалися «звягою» та ввели її у свій словооборот, бо ж дуже бідна українська мова без «звяги».
Вона і справді багатозначна та соковита та «звяга». Коли хочуть когось образити, то називають «звягою», що значить — вереск, гавкання, лайка, брехня, сварка, гармидер, буркіт та ще десяток найменувань гріхів і пороків міжлюдського спілкування.
Що і казати, такого слова українцям дуже вже бракувало... Тільки дивує: як же погоджувались князі, знаючи, що значить «звяга», носити такий образливий титул. Адже це значило признати себе гавкалами, брехунами, матюжниками (лайка), і то не рядовими, а ватажками (князі ж!) брехунів, гавкалів і т.п.
— А вони тоді були недотепи, — запобігливо намагається пояснити автор статті, — називалися будь-як: Горбаті, Губасті, Трясиголові,Ушакови і т.п. Напевне, із того ж словника він виуджує слова для пояснення походження назви «Ярунь» від слів «яр», «ярунок», тварини у пору тічки, але заклинає: тільки не від бога Ярили!
За його версією, слово «Жолобне» походить від жолоба, а «Коритище» — від корита. При цьому обидві годівниці приплітаються до геологічної науки: «На терені Яруня знаходиться стик трьох геологічних розломів, по яких річки Церем, Жолобенка, Кошелівка течуть, які визначають форму долини: жолоб — «Жолобне», корито — «Коритище», яри — «Ярунь», гори — «Гірки» («майже ленінські»). Стриєва, ніби походить від «стрий» — дядько, а Дідовичі — від «діда».
Тон писання самовпевнений, категоричний, не допускає іншої думки. Силкується навести в топоніміці свій лад, вимітаючи геть усе, що суперечить його власним амбіціям та уподобанням.
Узяв, і з річки зробив корито. Хоч Жолобенка на годівницю не схожа. Немає в неї вузької прямої й глибокої долини з високими і прямовисними крутими берегами. Та і як у річки відрізнити подібність до жолоба — від подібності до корита? Адже різниця між обома не така вже й велика. Та й Жолобенка не схожа ні на корито, ні на жолоб. Подібні одні лише літери в назвах. З таким же успіхом можна вивести слово «рисак» від «рису», або «рисі» — лісового великого кота.
Щоб переконати читача у своїй неабиякій обізнаності, автор маніпулює словами з грецької та латині. Але, не знаючи їх, він і тут змішує грішне з праведним. Так, щоб довести, що слово «гель» не означає бога Геліоса, він наполягає, що це слово перекладається як «застигаю», «замерзаю». Насправді, так перекладається не «гель», а «гело» з латинської. Від «гель» утворює «гало» і запевняє, що і воно значить «замерзаюче», «застигаюче», хоч, насправді, на грецькій це слово відповідає поняттю «солоність». Від «гало» він творить прикметник «галое», поєднує його з українським словом «болото» і переможно повідомляє, що таку назву носили три колишні села. Але ні в латинській, ні в грецькій прикметника «галое» немає. Цим назвам слід шукати інше, місцеве пояснення.
Є в дослідника «перли» і на царині історії, які б склали гучну сенсацію в науці, коли б вони підтвердилися. Так, він запевняє, що у 1708 році шведи воювали не тільки біля Полтави, а і під Городницею.
Як вони там опинилися, — одному Богу відомо. Історики знають маршрут шведських військ з першого й до останнього дня 1708 року.
У грудні 1707 року Карл із Саксонії рушив на схід, перетнув Віслу, а 28 січня ввійшов у Гродно. 8 лютого він зайняв Сморгонь. У червні шведи перейшли Мінськ, 3 липня їх зупинили під Смоленськом. Через 5 днів Карл зайняв Мотилів, а 29 серпня ще раз спробував через Смоленськ прорватися до Москви. Після невдачі він 10 вересня вирішив повернути на Україну. Через 4 дні почався похід, а 28 жовтня шведські війська з’єдналися з українськими. Після 15 листопада полки Карла й Мазепи розташувалися в чотирикутнику: Ромни-Гадяч-Прилуки-Лохвиця. За його межі до кінця року вони не виходили, бо навколо їх блокували війська Петра.
Всі названі пункти маршруту шведської армії розташовані за 400-700 кілометрів по прямій від Городниці, а як дорогою, то і всі тисячу буде. Та й що їм було тут робити? Кількатисячний шведський загін стояв у Варшаві для охорони шведського ставленика Лещинського і не міг залишити свій пост заради екскурсії під Городницю за півтисячі верст.
Щоб ще раз вразити читача своєю обізнаністю, Провоторов пояснює йому, що таке шопа. «Шопа» — великий навіс, сарай для торгівлі, в першу чергу, хлібом». Але будь-який селянин під Городницею знає, що шопа до торгівлі немає аж ніякого відношення. Це навіс господарського призначення для збереження від негоди врожаю, інвентарю чи сіна. Інколи шопою називали звичайний сарай і навіть повітку, де стояла худоба. Та й про яку торгівлю могла йти мова в середньовічній лісній глушині, де панував натуральний уклад? І ось цей вимисел підноситься читачеві як наукова істина.
Назви «Колодянка» і «Кожушки» виводить з колоди, що має значення кобили, козла для вичинки шкіри, з якої шиють кожухи. Звідки така інформація?
У незнанні походження назв він звинувачує навіть такого відомого історика Волині, як М.Теодоровича, при цьому не знаючи навіть його прізвища (пише «Тодорович»).
Про Таращанку говориться, що вона спочатку звалася «Князь», а потім з «Князя» виникла «Княжа Корецька» й «Княжа Звягельська». Чому «Князь» перетворився в «Княжу», — зовсім незрозуміло? Подається, що «княжа» — це «малолітній син князя», а насправді — це князівська дитина, тобто, «княженя», що може бути не тільки сином, а й дочкою, і є іменником середнього роду. Княжа — син — чоловічого роду, а назва села — жіночого.
Скоріш за все, назва пов’язана не з дитиною, а з власністю, і значить «князівська вотчина». І це лише припущення?
Таке ж туманне уявлення і про волхвів. Обурюється, чому в них не бачать бісів, нечистої сили, сатани, чому їх звуть знахарями й цілителями.
Волхви (кудини) й справді не тільки зцілювали. На зорі людської історії кудинами були лише старійшини роду, й відали вони всім: господарством, духовним життям, пильнували родові звичаї, лікували рід. При матріархаті це робила старійшина-мати, а при патріархаті — батько. В подальшому чаклунські функції виділилися в самостійні, і в племені сформувався особливий інститут посередників між людьми і уявними духами. Це і були волхви, які в майбутньому перетворилися в жерців, а жерці, в свою чергу, — в сучасне духовенство. Волхви зціляли, передавали знання, передбачали події («віщали»), охороняли і захищали общину чи плем’я, знешкоджували його недругів. Свої наміри й дії вони видавали за волю невидимих духів, чим викликали шанобливе і в той же час боязливе ставлення до себе. Волхв був найвпливовішою постаттю у племені. Його вердикт сприймався незаперечно і був найвагомішим аргументом для общинників. Євангеліст Матфей, аби переконати читачів, що Христос був справді сином Бога, вводить у текст свого Євангелія волхвів, які поклоняються Ісусові як своєму (бо чужому не поклоняються) цареві. Зноска під цим текстом в Святому Писанні пояснює, що волхв — це мудрець. Біблейська енциклопедія, перевидана уже в наші дні московськими патріархами, про волхвів пише: «учёные мужи, обладавшие обширными знаниями тайных сил природы, занимавшиеся наблюдениями небесных светил и т.п.».
Звичайно ж, і творці євангелій, і сучасні церковники добре знають, що волхви — це ніякі не «біси», а носії досвіду й знань первісної людини.
Та саме вони і навісили на волхвів ярлик «бісів» і «нечистої сили». Таке непорядне дійство було вчинене з метою викликати до волхвів, як своїх конкурентів, відразу і страх серед темної маси. Безпосереднім приводом для цього негідного жесту було те, що волхви очолили опір вільних общинників князю, який хотів їх поневолити, а робив він це за допомогою церкви — в Ізраїлі — іудейської, а на Русі — християнської. Духовник із дружинником ішли рука об руку: один лякав пеклом, другий разив вогнем і мечем.
Народ не вважав волхвів за бісів, і по сьогодні живуть народні обряди, запроваджені волхвами, так само, як і народні свята, живуть знахарі, ворожбити та інші спадкоємці волховського ремесла. Й лише дикуни вірили церковникам та жахалися волхвів, завдаючи болю й образ тому, наслідком чаклунства кого попи об’явили стихійне лихо (варто пригадати купрінську Олесю) Не до лиця грамотному таке бачення волхвів. Людина, котра рядиться в тогу вченого, оголошуючи кудина «бісом», виглядає неуком і святенником.
Неправда і те, що князям було байдуже, як їх називають: Губастими, Ушастими чи Горбатими. Так їх звали зі сторони, позаочі як і недоумкуватими, окаянними, кривими і т.п. Самі ж себе вони величали «великими», «сміливими», «красивими», «багрянородними» тощо. Й коли у Звягелі носили титул «Звягельські», то знали, що у цій назві немає гавкання, лайки, брехні.
Можна і далі перечисляти огріхи з вищезгаданої статті, й коли б за кожен голили, то на ньому б не тільки волосу, але б і шкіри не залишилося.
Але пора вернутися до «сонцеградців». Це усі ті, хто не вивчає історії по білоруському словнику.
Відомий в області вчений і краєзнавець, професор і доктор наук Петро Васильович Білоус, інакше бачить походження назв. На його думку, «Жолобне» походить не від «жолоба», а від «жалоби», страждань людей, котрі мучилися тут колись на вирубці лісу. Є в нього своя думка щодо походження назви «Ярунь». Поряд з легендою про Ярунь, що тлумачить походження назви від слова «яри», зустрічається оповідь про те, що в давнину на місці села було капище для поклоніння богу Сонця Ярилу. Сюди навесні приходили люди, молилися ранньому Сонцю, приносили йому жертви. Пізніше тут виникло поселення, що називали Яриловим, Яринем, Ярунем.
Цю думку підтверджує і «Українська Радянська Енциклопедія». Ярило, Ярун — персонаж міфології східних слов’ян, Бог Сонця весни, любострастя і плодючості. Культ Ярила дуже давній, був поширений у Київській Русі в дохристиянські часи і пізніше. Походження імені Ярило пов’язують зі словом «яр» (в українських діалектах нині — «весна»), «ярий»,— весняний. Свята на честь Ярила влаштовували переважно в травні або червні та в інші строки...».
Отже, Ярило й Ярун — це одне і те ж, й зв’язок між Ярунем і Ярилом куди вірогідніший, аніж з «яром» чи «ярунком».
Білоус вважає, що назва «Стриєва» виникла з імені бога вітру Стрибога. Провоторов може не погоджуватися з ним, понувати власну версію, але у нього підстави не більші, аніж у Білоуса: адже в обох немає документального підтвердження походження назви. В Галичині є слово «стрий», але у нас воно не вживається. А щодо Дідович, то ця назва могла бути не тільки від «діда» — «дідичем» колись звали поміщиків, й воно може значити «панське».
А стосовно санскритської версії назви Звягеля, то її заініціювало товариство санскритологів, що діє при Всеукраїнському Товаристві «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Санскритологи вивчають праукраїнську історію, тобто часи, що передували не тільки Україні, але й слов’янству, віддалені від нас тисячоліттями.
Санскрит — це мова відома в Індії на рубежі нашої ери. Вражає подібність її до української мови! Понад 600 слів з санскриту мають однакові з українськими вимову й значення. Санскритологи звернули увагу на тотожність назви нашого міста і санскритського «Звягель», яке значить й «Свято Сонця». До цього ніхто не знав, звідки походить «Звягель», й хто як хотів, так і виводив його назву: від дзвону, звякання, звяги та інше. Санскритологи першими відшукали його первісне значення. Вони ж прослідкували трансформацію слова «Геліос» у різних мовах: «Звягель» у нашій мові й у санскриті повністю співпадають. Таку подібність можна пояснити лише одним: народи, які мають слова з однаковими вимовою і значенням, колись жили разом. Найновіші відкриття в археології, історії, топоніміці та інших галузях знань, дають підставу думати, що частина індоєвропейських народів у далекому минулому якийсь час мешкала в Україні і понесла із неї в інші краї тутешні слова і вірування. Тільки так можна пояснити поширення слова «гель» — «геліое» від Індії до берегів Атлантичного океану. Цим же пояснюється спільність обрядів, присвячених Сонцю, майже у всіх країнах Європи. Певне, від тих обрядів і пішли деякі назви в честь Сонця.
Тож санскритське походження назви «Звягель» є не такою вже й фантазією, принаймні у Звягеля є двійник у санскритському пантеоні, тоді як у «звяги», крім лайки та брехні, за душею нічого немає.

Іван ТРИГУБ, історик, м.Новоград-Волинський
  1. 1 коментар в статті “ЩЕ РАЗ ПРО БОЖЕ І НЕГОЖЕ”

  2. Написав: Alex090588 30.03.2009 | Відповісти

    Цитувати

    Cikavo pohodzhennia sil Susly ta Kanuny??? e she bagato nezgadanyh sil u nashomu rajoni, ale ja ih prosto ne pamjataju…

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: