НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТЕР
Коли Ігор Сулима переступив поріг кабінету, працівник карного розшуку Павло Гудима від здивування аж розвів руками:
— Опачки! Кого я бачу! Звільнився?! Коли?
— Нещодавно, — пробубонів Сулима.
Капітан був у цивільному. Поклавши у шухляду сіру папку, Гудима пильно обмацав поглядом раніше судимого гостя і, всміхнувшись, кивнув на стілець:
— Сідай, сідай. Такі гості просто так до мене не ходять. Коли вже прийшов, то колись давай!
— А що тут колотися? — хмикнувши, мовив Сулима. — Проблемка є.
— Я весь — увага!
— Коротше, так. Мене найняли. Кілером.
— Оце номер! — здивовано вигукнув капітан, відкидаючись на високу спинку стільця (говорив він жаргоном). — І кого маєш завалить?
— Мужика одного. Підприємця.
— А хто замовив?
— Його теща.
— Чим же він так їй насолив?
— А біс її знає.
— А чому саме звернулася ця, так би мовити, теща саме до тебе?
— Ми — сусіди. Вона знала, що я сидів і недавно відкинувся. Чогось мені повірила. — Потім Ігор Сулима назвав прізвище та ім’я жертви і замовниці. Навіть назвав суму оплати «за роботу».
— Хм. Десять тисяч доларів! — здивовано протягнув капітан. — Як для районного масштабу — то зовсім непогана винагорода! Ну, і чому… Злякався?
— Не те, що злякався, — здвигнув плечима Сулима. — Коли почув про суму, то загорівся. А потім… Передумав. Не захотів такий гріх на себе брати. Вона і завдаток дала. Половину.
— Коли мав виконати замовлення?
— Через два дні. У п’ятницю.
Капітан Гудима кудись по
дзвонив, а потім підсунув Сулимі папірець і ручку:
— Пиши, дорогенький кілере, усе, що чув, бачив, а далі все, як слід, обміркуємо.
ЗЯТЬ НЕ ПОВЕРНУВСЯ
Був пізній вечір п’ятниці.
Аліна захвилювалася:
— Де це того Віктора носить?
— А про мене, хай би зовсім не прийшов! — злорадно випалила Зінаїда Петрівна. — Дзвонила йому?
— Телефон мовчить.
Мати відвернулася, ховаючи зловтішну посмішку. Вона здогадувалася, що зятя вже немає в живих.
— А в офіс дзвонила?
— Там уже нікого немає.
— Загуляв десь, ловелас.
— Загуляв…
СЦЕНАРІЙ ДЛЯ ТЕЩІ
Зінаїда Петрівна чекала на Ігоря Сулиму біля того ж кам’яного муру.
Раніше судимий сусід прийшов точно у призначений час.
— Ну? — з-під вицвілих брів кинула замовниця запитальний погляд.
— Ось диск. Там усе побачите, — сказав Сулима. — Потім негайно знищите.
— Не вчи ученого!
— Нагадати не шкодить. Де друга половина?
Зінаїда Петрівна протягла невеликий конверт.
— Як домовлялись.
— Будьте здорові!
— І ти не кашляй!
— Хм…
Відправивши дочку в магазин, Зінаїда Петрівна включила комп’ютер. Передивилася запис. Здригнулася, побачивши закривавлене обличчя зятя, тіло якого лежало біля якоїсь стінки. Вголос мовила:
— От і все, дорогий зятьок!
А вранці у квартирі з’явився Віктор. Живий-здоровий.
Зінаїда Петрівна аж оніміла. Ноги їй зробилися ватяними. В очах потемніло. У скронях глухо загупало.
— Ну, як ви, матусю, пожи­ваєте? — зіронізував зять. — Як бачте, живучий я! Нічогенько ви за мою смерть заплатили! Не пожаліли десять тисяч!
І тут раптом до кімнати ввійшли люди у цивільному і поліцейській формі.
І Зінаїда Петрівна все зрозуміла.
І ВІН ПІШОВ
Через кілька днів (після арешту Зінаїди Петрівни) Віктор дав згоду на розлучення.
Аліна з осміхом спитала:
— Чого це ти так несподівано вирішив розлучитися?
Віктор не крився:
— А раптом і тобі спаде на думку мене замовити? Ти ж — уся в маму! Дома я вже не ночуватиму. Свої речі заберу пізніше. Бувай!
— Бувай, бувай.