Василь Муфрик повертався додому під чаркою. Щоправда, не коливався. Настрій був піднесений. Сьогодні з колегами після робочого дня невеличкий сабантуй влаштували. Був привід.
Цього дня Василь Муфрик навмисне пішов іншою дорогою. Тою, де жила молода симпатична вдовичка Тамара. Впала вона йому в око і край!
Прочинив хвіртку, зайшов на її обійстя.
Аж раптом з ганку на нього кинувся здоровенний чорний пес.
Муфрик з переляку переплутав усі стежки і помчав не до хвіртки, а до паркану. І, на диво, вмить його перестрибнув та почимчикував далі дорогою. Куди в нього і хміль подівся! Тільки у голові пульсувало: «Звідки у неї той вовкодав узявся?».
Неля, його дружина, вдома спитала:
— Чого це ти такий схарапуджений пригнав?
— Та нічого, — відмахнувся Василь. — Щось настрій, той…
А серед ночі Василь не на жарт перелякав Нелю. Голосно загавкав по-собачому.
Дружина заштурхала чоловіка в плече. Розбудила:
— Чого це ти розгавкався, навіжений?
Чоловік спросоння спочатку нічого не втямив:
— Хто розгавкався?
— Не я ж! У сні ти гавкав!
— Собака приснився, — спантеличено буркнув Василь. — Ніби наздоганяє мене і кликами своїми хоче вхопити мене.
— Так, собака ж повинен був гавкати.
— То він і гавкав.
Другої ночі Василь знову загавкав. Погавкував і третьої ночі. А вранці четвертого дня Неля обурено сказала:
— Так, чоловіче. Нездоровий якийсь у тебе симптом з’явився. До психотерапевта треба йти. А то, чого доброго, ще й кусатися почнеш.
Лікар уважно вислухав Василя Муфрика. Зробив у журналі якийсь запис. А потім обережно спитав:
— І давно це у вас?
— Уже три ночі поспіль.
Психотерапевт іще поцікавився:
— Останнім часом із собаками «не спілкувалися»?
— Було, — зізнався Василь Муфрик і додав: — У дитинстві мене собака покусав. З того часу й боюся їх.
— Так, так, так. Далі говоріть.
— Ось три дні тому і трапилася пригода. Напав на мене пес.
— Не покусав?
— Встиг я через паркан перестрибнути.
— Ви щось крали?
— Що ви!
— А що тоді?.. Не хочете говорити? А доведеться. У вас серйозне порушення психіки. Можуть бути ускладнення. Мені важливо знати всі деталі того, що з вами трапилося.
— Навіщо?
— Щоб знати, як з вами далі працювати.
І Василь Муфрик розповів усе, як було: що тоді трохи випив, що йшов додому, що лихий його поплутав і він спокусився на чужу жінку.
Затим лікар замислено сказав:
— Добре, що тільки гавкали вночі.
Муфрик недопетрав:
— Тобто?
— Що уві сні ще не називали ім’я тієї дамочки, на яку спокусилися. Ну що ж, доведеться вам до мене трохи походити.
— Певна річ.
І Василь Муфрик справді перестав погавкувати серед ночі.
А це якось по своїй необачності він знову звернув на ту вулицю. Ту, де жила ота вдовичка. І побачив він у її дворі курей та півня. Великого такого. Барвистого.
І враз Василю уявилося, ніби той півень біжить за ним, стрибає на нього і клює в спину. Боляче так, боляче…
І мурашки побігли по спині Муфрика. А вголос мовив:
— А раптом я вночі почну кукурікати?!
І він щодуху помчав до психотерапевта.