1 вересня.
Батьки поважно ведуть своїх «першачків» до навчальних закладів. Старші школярі — йдуть самі.
Шумить вітаннями, квітами, піснями, бантами День знань…
Своєрідно відзначив першовересень і коренастий, років тридцяти, Кирило Мочалка (імена у матеріалі змінено).
Добряче цього дня він перехилив вогняної водички із батьками першокласників, які урочисто водили своїх чад до навчальних закладів.
Мочалка не пам’ятає, як розійшлася компанія. Проснувся він удома з важкою макітрою. І перше, що на умі, — похмілля.
Та вдома — ні росинки таких потрібних зараз йому «ліків».
Почовгав до найближчого кіоску.
А там — черга.
Та Кирило Мочалка не звик чекати. Попхався до віконця, жмакаючи в руці й без того пожмакану двадцятку.
Білобрисий парубок зауважив нахабі:
— А може, в чергу треба стати?
Мочалка мовчки глипнув на молодика, а відтак протягнув гроші продавчині:
— Пляшку «Львівського».
Тут же, за кіоском, Кирило жадібно видудлив із темної скляної посудини хмільний напій і з насолодою гикнув. Закурив.
І тут він помітив, як від кіоску віддалився білобрисий молодик.
Наздогнав його:
— Гей, пацан!
Хлопець обернувся:
— Ну?
— Не нукай! Не загнуздав!
— І що треба?
— А ти і справді борзий. І сміливий. Сміливий?
— Який є.
— От зараз і перевіримо твою сміливість, хе-хе.
Різким рухом руки Мочалка висмикнув з-за пояса пістолет із глушником.
Молодик від несподіванки позадкував:
— Ви чого?
Кирило зареготав. Відтак направив дуло пістолета на хлопця:
— Знімай футболку! — наказав.
Парубок завагався. Безпорадно крутив головою, очевидно, шукаючи допомоги.
Однак перехожі, котрі проходили повз, сахалися від побаченого, але ніхто на конфлікт двох чоловіків не реагував.
— Знімай, кажу, футболку, щеня!
Хлопець підкорився. Стягнув із себе сіру вдяганку.
Аж тут несподівано втрутилася напівзігнута бабуся з ціпком:
— Чого до хлопця присікався, гевал?! Лякаєш пукалкою тут! Мабуть, іграшкова?
— Іди, стара, звідси! — вишкірився Кирило Мочалка. — А то зараз пукну — і на небеса полетиш!
— Я тебе ось пукну! — бабуся замахнулася ціпком. — Я тебе пукну, здоровило дурне!
Молодик, скориставшись відволіканням гевала, чкурнув між люди.
— Гей, а ти де, молокосос? — Мочалка роззирнувся навколо. — От стара! Всю малину зіпсувала.
Та бабуся, щось буркнувши у відповідь, почовгала до зупинки.
Мочалка подибав до авто-таксі, що стояло неподалік.
— Камандір! Паєхалі! — Він нахабно вперся до салону автівки. Зручніше вмостився на задньому сидінні.
— Ну чо, дядя, глипаєш? Паєхалі, кажу.
— А я нікуди не поїду, — ображено-схарапуджено відказав таксист.
— А це бачив? — Кирило мало чи не в ніс сунув таксистові глушника. — Паняй, дядя. Паняй.
Діватися було нікуди. Мусив їхати.
Сергій (так звали потерпілого хлопця у сірій футболці) спостерігав за «приключкою» з таксистом. Бачив, як той здоровань зі зброєю сідав у авто, і як вони поїхали.
На щастя, дорогою проїжджав екіпаж патрульної поліції.
Сергій енергійно замахав їм руками.
Коли поліцейські спинилися, хлопець кинувся до автівки.
— Тут розгулював якийсь ненормальний із пістолетом, — засапано застрочив парубок. — Змусив мене зняти футболку…
— Де він?
— Сів у таксі. Таксистові також погрожував пістолетом.
— Номер таксі запам’ятав?
— Так.
Поліцейським оперативно вдалося затримати озброєного чолов’ягу. Пістолет із глушником, що був при ньому, виявився зовсім не іграшковим. Навіть із цілою обоймою бойових патронів. Дозволу на носіння зброї затриманий не мав.
Поліцейські викликали на місце слідчо-оперативну групу, а чоловіка доставили до місцевого відділення поліції для з’ясування обставин. Яку саме зброю використав чоловік,— стане відомо після проведення відповідних експертиз.