— Алло! Це лікар Знахерський?
— Знахерський. Але з наголосом на останньому складі прізвища. Ясно?!
— Звичайно. Дякую!
— За що дякуєте?
— За пораду.
— Я ще нічого не радив.
— А про наголос?
— Що вас турбує?
— Реклама.
— Ви рекламний агент?
— Хворий я. Тобто…
— Це — мій профіль!
— Але зараз стільки шарлатанів розвелося. Усі враз екстрасенсами поробилися. Той воду заряджає, той без ножа ріже, той…
— Ви якраз за адресою. Я маю ліцензію від поважних магів Юмамахати!
— Ю… ма… ма… ха-ха…
— Слава Юмамахаті!
— Героям слава!
— Кгм… То яку маєте проблему?
— П’ю я, шановний Юмаха…
— Знахерський!
— Еге. П’ю. По-чорному.
— Це — мій профіль.
— Як до вас попасти?
— У рекламі все написано.
— Еге, еге. Ага. Коли моя Євдокія ходила до шептухи Параски Підколодної, то брала з собою рушник, хліб, три яйця для викачування порчі…
— Не зрозумів?
— Що до вас треба брати?
— Записуйте.
— Пишу-пишу.
— Отже. Три яйця, буханку хліба, шматок сала, цибулину, часничину, два солоних огірки і пляшку горілки.
— П-пи-пи- ля-ля-ш-ш…
— Що з вами, хворий?
— Щось найшло.
— Затямте. Пляшку — обов’язково! А краще — дві.
— А навіщо, шановний Юмама-Знахерський?
— Такий ритуал. Без пляшки нічого не вийде.
— Щось мені, шановний, Юмахерський, ваш голос дуже знайомий став. Кум Петро?!
— Ну, а яка ж холєра!
— А як ти на мій мобільний потрапив?
— А я знаю, що ти там, Іване, після вчорашнього натискав?
— Як же ти, куме, так наді мною позбиткувався?
— Найшло щось. Також прочитав у газеті про приїзд до нашого райцентру отого Юмамахати-Знахерського.
— То хіба ж так можна з кумом обходитися?
— Та чую, що з тобою справи геть кепські. Он аж куди занесло. Тож, бери отой весь «список», продиктований мною, і дуй до трьох вербичок. Лікувати тебе буду. Стопки є.
— Лечу, Юмамахата! Ги-ги!..