Уранці до міського відділу міліції подзвонили з лікарні. Головний лікар повідомив, що до них півгодини тому поступив чоловік років 35-40 з важкими тілесними ушкодженнями. Документів при ньому — ніяких.
Начальник міського відділу міліції, полковник Левченко, одразу поцікавився:
— Він при тямі?
— На жаль, ні, — відказав головний лікар і додав:— Судячи з характеру травм, то це не дорожньо-транспортна пригода.
— Чому так гадаєте?
— Я багато років пропрацював у лікарні.
— Ну, і що то, на вашу думку?
— Його добряче хтось віддухопелив. А, може, й хотіли позбавити життя.
— Як він до вас потрапив?
— Його привезла карета «швидкої допомоги», яку по мобільному телефону викликала якась весела компанія, хлопці і дівчата. Вони знайшли цього чоловіка на узбіччі дороги.
— Лишили свої координати?
— Компанія?
— Так.
— Ні. Як тільки медики прибули на місце пригоди, вони швидко зникли.
— Куди зникли? Чому зникли?
— Хтозна. Нічого не сказали. Швидко сіли на авто і поїхали. Лікарі навіть не встигли записати номер їхньої іномарки. Але помітили, що молодики були напідпитку.
— Хм, задача… Є надія, що травмований виживе?
— Травми серйозні. Але лікарі борються за його життя. Сподіватимемося на краще.
— Гаразд. — полковник важко зітхнув. Відтак додав: — Як тільки очапається потерпілий, — зателефонуйте.
— Так. так.

Після розмови з головним лікарем, Левченко викликав до себе майора Івасютіна, начальника карного розшуку. Коротко розповів про чоловіка без документів і доручив йому знайти бригаду медиків, котра виїжджала на даний виклик.
— А ще, — сказав полковник, — ретельно обстежте місце пригоди.
— Може, це якийсь бомж? — припустився думки майор.
— Не виключено, — сухо відказав полковник і, примружившись, спитав. — А що?
Івасютін зніяковів.
— Вибачте… Мимоволі бовкнув. Зараз веду справу того бомжа, труп якого два дні тому виявили… Ну, вам про це відомо. Ось я і…
— Головний оперативник відділку повинен швидко оцінювати ситуацію! — дорікнув Левченко і у тому ж тоні повів далі. — Тут фігурує невідома нам компанія, яка, що також не виключено, може мати відношення до цього випадку. Тож, маємо перевірити.
Потерпілий прийшов до пам’яті на другий день, о десятій ранку. А вже через годину до його палати ввійшов працівник карного розшуку, старший лейтенант Сташук.
Чоловік лежав з перебинтованою головою. В області скроні просочилася кров.
— Як себе почуваєте? — підсунувши до ліжка стілець, поцікавився оперуповноважений.
Потерпілий спробував усміхнутися. Та, скорчившись од болю, вичавив:
— У голові штрикає.
— Говорити зможете?
— Спробую.
Сташук з папки дістав аркуш паперу, ручку.
— Як ваше ім’я, прізвище?
— Мирон Павлишин. Я родом зі Львова. Їхав із заробітків.
— І що з вами сталося?
— Не пам’ятаю.
— Тобто?
— Не знаю, хто мене вдарив по голові.
— А що було до цього — пам’ятаєте?
— Я їхав з пересадками. В Києві, на вокзалі, познайомився з одним товаришем… — Павлишин замовк, перевів дух, продовжив: — Випили пива. Потім міцненької. Коли сиділи на платформі, підійшов якийсь чоловік і сказав, що в його мікроавтобусі є вільні місця до Тернополя. Думаю, все ж ближче додому. Ну, ми й поїхали.
Оперативник поцікавився:
— А товаришеві твоєму куди потрібно було їхати?
Західничанин замислився. Відтак невпевнено мовив:
— Здається, до Тернополя.
— І чого ви до нього не доїхали?
— Автобус обломався.
— І що було далі?
— Ми зайшли в кафе. Чи бар.
— В який саме бар?
— Був там біля шосе. Недалеко від заправочної станції.
Сташук посміхнувся.
— Тепер біля кожної заправки бар! Що далі?
— Знову там пили. Потім курили біля шосе… Кудись ішли… Потім удар по голові.
— У двох пили чи з якоюсь компанією?
— Удвох. Може, потім… Ні, не пам’ятаю.
— Одружені?
— Так. І діти є.
Старший лейтенант осудливо похитав головою.
— Нехорошо чините! Їдете із заробітків. На вас чекає вдома сім’я. А ви — пиячите в чужому місті. І невідомо з ким. Нехорошо. Як звали вашого нового знайомого?
— Ростік.
— Не помиляєтеся?
— Ні, ні. Точно Ростік.
— Як він виглядав?
— Похмурий якийсь такий. Худорлявий. Ага. Він часто відходив від столу, до барменші. Говорив з нею.
— Про що? Не чули?
— Ні.
— А барменша як виглядала?
— Пам’ятаю, що чорнява. Струнка. Все хихикала. На ній були жовтий фартушок і такого ж кольору шапочка. Формою, як пілотка.
— Грошей багато везли додому?
— Більше трьох тисяч доларів.
Записавши ще декотрі покази, оперативник залишив лікарню. А незабаром він постукав до кабінету майора Івасютіна.

Вислухавши доповідь начальника карного розшуку, полковник Левченко поцікавився:
— Які маєш версії?
— Потрібно перевірити всі кафе-бари на відрізку тієї траси.
— Ти на правильному шляху, майоре! — усміхнувся начальник міліції. — Треба шукати барменшу в жовтому фартушку і в жовтій пілотці. Але, що думаєш з приводу невідомої компанії?
— Гадаю, що вони не причетні до цієї пригоди.
— Чому?
— Швидше за все, молодики добряче підвипили і не дуже прагли спілкуватися з правоохоронцями. Адже були на машині. Тим більше, навряд чи злочинці викликали б «швидку допомогу».
— Можливо, й так. Але перевірити потрібно те і те, — замислено проказав полковник Левченко, а відтак дещо зіронізував: — Хоча сумнів викликають оті фартушки-пілоточки. Вони брудняться. Їх змінюють. Інша річ, коли це уніформа. Але спробуйте.

Сутеніло. Погода була кепською: мрячив холодний дощ. Уже об’їхали не один придорожній кафе-бар. Результат — нульовий.
— Може не там шукаємо, хлопці? — втомлено мовив водій міліцейського авто, сержант Підгорний.
— Крути кермо і не сип сіль на рану! — приструнив його старший лейтенант Сташук. — І так на душі паршиво.
— Підгорний, — гукнув водія майор Івасютін. — Давай-ка до забігайлівки, що за об’їзною.
Сташук засумнівався:
— Далекувато від місця злочину. Тільки час марнуємо.
— Але маємо перевірити і тут, — відказав начальник карного розшуку і з іронічною посмішкою подивився на старшого лейтенанта. — Чи у тебе з’явилися нові версії щодо даного розслідування?
Сташук ніяково завовтузився на сидінні.
— Та ні. Просто втомився.
— Втомилися всі, — погодився Івасютін. — Але завтра доведеться починати все по-новому.
…Водій лишився в авто.
У кафе-барі відвідувачів було не багато.
Сіли за крайній від дверей столик.
Сташук запропонував:
— Товаришу майоре, може, по пивку?
— Можна, — кивнув Івасютін, окидаючи зал пильним поглядом.
І тут старший лейтенант раптом прошепотів:
— Он вона, наша жовта пташка!
— Бачу, бачу. Не стрибай гопки.