Коли ворота будівельного майданчика проминув Василенко (імена та прізвища у матеріалі змінені) на своєму самоскиді з цементним розчином, хтось із будівельників пожартував:
— Дивіться, і нічого не зачепив!
Хлопці розреготалися.
Водій Василенко завжди був приводом для дотепів і кепкувань у бригадах. Привозячи самоскидом будівельні матеріали на об’єкти, він рідко коли не зачепить бортом то опору, а то одну зі стулок воріт.
А коли із кабіни вантажівки (з пасажирського боку) якось вайлувато вистрибнув невисокий, коренастий, з кучерявою світлою шевелюрою молодий чоловік, Максим неабияк здивувався:
— Валентин?! Друзяко, ти?! Яким вітром?
— Попутним! — пожартував Валентин Білоковський. — Приїхав до вас у бригаду. Робочий інструмент — у кабіні Василенка.
— Оце номер!..

Із будівельного управління Валентин розрахувався кілька років тому. Після того Максим із ним не зустрічався. Чув, що десь рік тому Валентин поїхав до брата в Брусилів. А точніше — втік зі Звягеля. Від своїх дружків-наркоманів.
Максим пригадує, як одного разу Валентин привів його до обшарпаного приватного будинку в західній частині міста. Там було п’ять чи шість незна-
йомих хлопців. У великій кімнаті, яка, певно, колись слугувала за вітальню, із меблів стояли тільки стіл, накритий несвіжою клейонкою, і широке ліжко, поверх якого лежала вичовгана ватяна червона ковдра. На ній і попрохали присісти Максима.
Потім молодики (по-двоє, по-троє), перекидаючись на мигах, виходили в суміжну кімнату. Хтось повертався до великої кімнати, хтось залишався в тій, з якої чувся то сміх, то звуки, схожі на собаче скавчання чи жаб’яче квакання...
Був там і Валентин.
…Вже по часі Максим здогадувався, що Валентин свідомо не втягнув його в наркоманські тенета. Мабуть, через те, що в Максима вже на той час було двоє маленьких діток.
Валентин також був одружений. На дівчині з порядної родини. Та ось дітей у них не було. Тільки от дивувало, як же Валентина, 25-річного хлопця, веселого, моторного по життю, непитущого, некурящого, занесло в такі нетрі?..
Через декілька днів, як зізнався Максимові Валентин, той притон «накрили» правоохоронці.

— Гей, роботяга! — гукнув Валентинові Василенко з кабіни. — Забери свій інструмент! Я вже їду.
Валентин із сумкою через плече повернувся до вагончика.
Максим щиро зізнався:
— А я тебе часто згадую. А найчастіше — Кропивню, куди на твоїй «Чезеті» на рибалку їздили. Точніше, рибалив ти, а я лише спостерігав.
Через село Кропивню протікає вузенька річечка Тня. Окрім іншої риби, в ній водилося і чимало щук. Того дня Валентин майстерно орудував спінінгом. Волосінь із блешнею кидав уздовж берега, ближче до заростів рогозу і осоки. Буквально за годину з лишком Валентинові вдалося зловити до двох десятків щупак. Були й добрячі екземпляри — до кілограмів двох!
Тоді всю рибу Валентин віддав Максимові.
— Ти чого?! — неабияк дивувався Максим.
Валентин відбувся:
— Я ж — рибак! У мене вдома риби дівати нікуди!

Зводили бокси для авто-техніки.
Майстер Михайло Олексик доручив Максиму мурувати з цегли масивну колону, таких раніше класти молодому робітникові не доводилося.
Майстер упевнено підбадьорив Максима:
— У тебе все вийде.
І справді, вийшло.
Часом Максимові цементний розчин і цеглу підносив Валентин.
— Щось тебе, Валентине, не видно. Де пропадаєш?
— Та… То там, то там.
Відповідь пролунала якось невпевнено, а посмішка — натягнутою.
«Невже не зав’язав?» — з гіркотою подумав Максим. Він взагалі ніколи не насмілювався дорікнути Валентину про його залежність від наркотиків. Не спитав і тепер, коли той після тривалої розлуки знову з’явився у бригаді.
Максим запримітив, що здебільшого Валентин з’являвся на об’єкті, коли приїжджало начальство.
Якось в обідню пору Максим увійшов до вагончика і отетерів. Не від того, що за довгим столом на обід зібралася вся бригада. А від Валентина, котрий сидів серед будівельників і саме штрикнув голкою собі у вену, на згині лівої руки, щоб запустити в неї темну рідину. Хтось у цю мить на Валентиновій руці, вище ліктя, зняв чорний джгут.
«Вони все знали і мовчали!» — жахнувся Максим.
Валентин спорожнив шприц від дурману. Витягнув голку з вени. Затиснув лікоть. А через секунду-дві повільно закинув назад голову, а відтак подався вперед і, притулившись щокою до стола, закрив очі. Розслабився, отримав «кайф»…
Максим від побаченого закам’янів. Такого він ще ніколи не бачив. Хіба що, по телевізору. Але, щоб отак… І Валентин…
Несподівано надворі загудів знайомий двигун Василенка.
І цієї ж миті до вагончика влетів один із молодих роботяг і переполошено крикнув:
— Василенко з майстром приїхав!
Все і вся перейшло в рух.
«Прокинувся» ніби й Валентин. Випростав спину, але похитувався. Наче розумів ситуацію, а одночасно перебував десь у світі іншому. Він то заплющував очі, то широко їх розкривав.
І тут хлопці підхопили причумленого Валентина попід руки і потягли вглиб вагончика, де при стіні стояв величезний ящик з кришкою, який слугував і за лежанку, і для зберігання інструменту.
У нього і запхали Валентина. В останню мить. Бо тільки ляснула кришка ящика, мов кришка домовини, як до вагончика майже вбіг Михайло Олексик.
— Обідаємо? — усміхнено вигукнув він, ретельно обмацуючи зором стіл. — І без пляшки?
— Ну, так, на роботі ж, — прожовуючи сало, пробубонів бригадир Димченко.
— Правильно! — все усміхався майстер (таку мав природу). — А потім проказав найулюбленішу примовку: — Синій ніс, червоні очі, то…
— Олексика робочі! — зазвичай хором закінчували приповідку робітники.
А потім всі потішно реготали.
— А Валентин Білоковський де? — пильним поглядом майстер обвів присутніх.
Димченко, не моргнувши оком, збрехав:
— Газету читає.
— Де?
— Ну, де ж її читають? Або в кущах за вагончиком, або в лісосмузі.
— Ну-ну…