Коли майстер Олексик поїхав з об’єкта, Максим Горностай (імена в матеріалі змінено) зайшов до вагончика.
Валентин Білоковський уже сидів за столом. Під очима — темні кола, обличчя змарніле, але очі вже не причумлені.
«Відійшов», — подумав Максим і сів навпроти приятеля.
— Як ти? — вирвалося само собою.
Валентин кисло посміхнувся. Уникав погляду. Відтак незграбно прибрав зі столу шприц, замотаний у бинт. Засунув його в бічну кишеню робочої куртки.
— Ти, Максиме, вибач мені, — очухавшись, почав Валентин. — Це я попросив хлопців з бригади, щоб тобі нічого не говорили про те, що я, ну...
— Чому?
— Соромно було. Н-да… Я, Максиме, в такі будяки заліз, що не вибратися. І сам не знаю як. Я ж був таким противником наркоманії… Сам знаєш. Засуджував їх відкрито. А бач… Усе почалося, так би мовити, із безневинних дурниць. Із понюшок порошку, затяжок дурману. А потім у хід пішла і «ширка»… Були такі дні, що я прощався із життям. Від передозування. Засмоктало мене. Засмоктало в трясовину. З головою. Все. Безвихідь.
— Безвихідних ситуацій не буває. Навіть із гузна є один вихід, — зрештою несміло озвався Максим. — Головне — захотіти позбавитися від цієї залежності. Поставити собі мету і йти до неї. І вірити, що все вдасться.
— Високі слова, — криво посміхнувся Валентин.
— Не квапся з відповіддю. А ще зараз є центри, які допомагають. Ти звертався до них?
Валентин уникнув відповіді. Натомість, замислено хмикнувши, мовив:
— А ти знаєш, друже, я вже розлучився вдруге. Одружився в Брусилові. Нічого дівка була. Працював. Усе було нормально. Та вони мене і там знайшли.
— І що, вони насильно тобі вкололи «дозу»? — ковтаючи гіркий клубок у горлі, ображено спитав Максим.
Валентин відповів не одразу. Чомусь подивився на двері, а відтак, потуплюючи зір у стіл, мовив:
— Не силою… Я й сам недоберу, як воно все сталося. Та гаразд. Ти на колоні стоїш?
— Так.
— Допомогти подати цеглу, розчин?
— Якщо можеш.
— Звичайно.

Після обіду прибули правоохоронці. Валентин із переляку зарився в тому ж ящику, в якому його ховали хлопці з бригади від майстра Михайла Олексика.
Але представники правопорядку приїхали не по його душу. Як з’ясувалося, у приватній садибі, що тулилася похилим, підтрухлим дощатим парканом до будівельного майданчика, хтось уночі вкрав велосипед.
У старій хатині жило немолоде подружжя. Марія і Павло Юхимчуки. Сухорлява, жвава тітка Марія частенько прибігала до хлопців на «стройку». То обрізок дошки попросить, то бруска, аби підлатати хліва чи ще що там.
Правоохоронці позаглядали у всі шпарини на об’єкті, розпитували будівельників, показували тітці Марії велосипеди мулярів, але свого вона не признала.
З тим вони і поїхали.

Наступного дня історія з «дозою» повторилася. Тільки зранку. Тоді, як з об’єкта поїхав майстер Михайло Олексик.
Валентин так само звільнив із темною рідиною шприц від бинта і штрикнув себе у вену на згині руки. Й за кілька секунд він грудьми ліг на стіл, поклавши голову на руки.
Цього разу Максим усе бачив із самого початку. Здригався, коли Валентин пробивав вістрям голки вену і вводив у неї темний дурман.
Скрушно мотнувши головою, Максим вийшов із вагончика.
А після обіду примчала чимось стривожена тітка Марія. Кофта і спідниця на ній забрьохані.
— Що, тітко Маріє, дошки треба? — всміхаючись, спитав Максим.
Тітка Марія, підтягнувши ріжки теплої хустки, мовчки відмахнулася. Почала роззиратися навколо. А по часі, ближче підступивши до Максима, нервово поцікавилася:
— А де Валік?
— Білоковський?
— Не знаю, як його там… Отой світлий такий, кудрявий?
— А що трапилося?
— Нічого, — відбуркнула тітка Марія і почимчикувала до вагончика.
Та Валентина там не було.
Тітка Марія знову підійшла до Максима. Забідкалася:
— Уночі весь мак вирізали. Посіяла на пироги і вирізали. Так уже ж ховала його в кукурудзі біля лісу, однак вислідили, сволоцюги! Де Валік?
Максима огорнули підозрілі здогадки. Проте поцікавився:
— А навіщо він вам?
— Я знаю навіщо! — зло кинула тітка Марія, пильно дивлячись на Максима.
А той на такий тон жінки з ним, вирішив її під’юдити:
— А ви в міліцію заявіть.
— Ага! — аж підскочила тітка Марія. — Щоб мені ото штрафу вліпили? Чи посадили на старість! Говориш таке.
І після цього, безпорадно махнувши рукою, забралася геть.
Максим зачудовано провів поглядом сухорляву статуру тітки Марії, яка швидко віддалялася від будівельного майданчика.
«Невже вона якимось чином дізналася, що Валентин «колеться»? — подумав Максим. — Зниклий велосипед… Хоча він Валентинові й дарма не потрібен. А ось мак…».
Того дня Валентин раптово зник. На будівельному об’єкті він узагалі більше не з’являвся. Ніхто не знав, як він удруге влаштувався в будівельне управління і як з нього розрахувався. Чи розраховувався взагалі. Відмовчувався і майстер Михайло Олексик. Мовчало й керівництво підприємства.
А через декілька місяців до Максима дійшла чутка, що Валентина не стало. Помер від передозування…