Гіперсексуал…

Він зачовгав до кабінету із сумним виразом на обличчі. Сивий, худорлявий, з неспокійними очима. Із костуром у руках.
— Сідайте, будь ласка!
— Дякую!
— То що у вас, е-е…
— Іваном Степановичем мене величають.
— І які клопоти змусили прийти до нас, шановний Іване Степановичу?
— О-ооой, — протягнув важко дідусь. — Сусіди.
— Добрі такі?
— О-ооой…
— Погані?
— Не те слово, добродію! Написать треба! До вашої газети. Про сусідів.
— І що ж написати?
— Що вони погані.
— А що вони такого поганого вам заподіяли?
— Знущаються з мене, лиходії.
— То вам, шановний Іване Степановичу, до правоохоронних органів звертатися треба.
— Був.
— І що?
— Сміються з мене.
— Як так?!
— Та ось так.
— А чого ж сміються?
— З моєї біди.
— Нічого не втямлю!
— Та ото ж. А воно — он яке лихо. Мої сусіди зводять на мене наклепи.
— І які ж?
— Останнім часом дуже дістає Свирид Бублик. Сусід. Як не йду, то перепинить і срамить, поганець. І старий же, як пень, беззубий той Бублик. Шамкає до мене: «Йди-йди, Іванцю, там тебе твоя молодуха гола жде!»
— Про що це він?
— Так поголос же вулицею пускають, ніби я сплю із сусідською дівчиною. Студенткою.
Господар кабінету аж зацвів усмішкою:
— Так радіти треба, Іване Степановичу! Що вам…
— Сімдесят п’ять.
— …О! Це ж який імідж вам створюють сусіди ваші! Авторитет!
— Та який я вже, той… авторитет? Я вже з бабою своєю, того… Ага. Ще обзивають мене… як це воно… Ага. Гіперсексуалом. Поганці. Треба, щоб написали ви.
— Ну, знаєте…
— Усмирить їх треба. А то я по світу піду й скажу, що вони інтимні діла мають один з одним.
— Справді?!!
— Ну… Хоча, я бачив, як отой беззубий старий пень, Свирид, пасе своїми баньками молодиць.
— Н-даааа…
Аж тут до кабінету вбігла молоденька, проворна чорнявка з паперами в руках. Та, побачивши відвідувача, сказала, що зайде пізніше.
Іван Степанович напруженим поглядом провів привабливу працівницю газети до дверей, обдивляючись її з ніг до голови. А потім підвівся і сказав:
— Бач, які дівчатка тут пурхають у вас! — а відтак раптом заспішив до дверей. — Піду провітрюсь, — задерикувато мовив. — І того, я до вас ще зайду. Разом писати будемо статтю. Кхи-кхи…
Микола МАРУСЯК