До відділу поліції зателефонувала немолода жінка і повідомила, що під час перебування в торговому центрі міста невідома особа викрала в неї три тисячі гривень.
На місце події виїхали оперативники, але в такому скупченні людей знайти «щипача» досить складно. Тим більше, потерпіла жінка в обличчя крадія не бачила. Вона взагалі виявила крадіжку гаманця лише тоді, коли хотіла розрахуватися за покупку.

— Може, я з тобою — до Києва? — обережно спитала Лідія Карпівна чоловіка (імена в матеріалі змінено), хоч наперед знала, що той відмовить та ще насварить її.
Так і сталося:
— Ну, чого ти зі своїми хворими ногами пхатимешся в таку далеку дорогу?! — невдоволено запротестував Петро Олексійович. — А кота, собаку на кого залишиш?
— Петрівна пригляне.
— На сусідку понадійся. Та й будинок кидати… Часи неспокійні. Доїду сам. Дочка із зятем зустрінуть.
Лідія Карпівна напучувала:
— Дивись там у дорозі. Гроші немалі.
— Знаю, — буркнув чоловік. — Не дитя.
— А все ж… І чого ти сердишся?
— Сам не знаю. Затіяли таке.
— Але ж треба.
— Ех-хе…

Петро Олексійович їхав до столиці. На операцію. Важка недуга реп’яхом учепилася в нього — лікарі виявили пухлину в легенях. Трохи мали своїх заощаджень. Левову частину грошей дали діти.
Петро Олексійович відмовлявся від хірургічних втручань, мовляв, раз якась сила його кличе в засвіти, то чого пручатися? А гроші ліпше діти приберегли б, хтозна, що завтра їх чекає, най би ті реформати показилися!
Але діти настояли на своєму. ще й насварили батька:
— Яка сила? Які засвіти? Тобі — тільки за п’ятдесят перевалило!
І він здався.
…Автобус на Київ пішов перед самим носом. Довелося чекати відправлення іншого рейсу. Але до нього було ще близько години, і Петро Олексійович вирішив пройти до зали очікування, аби трохи перепочити.
Крісла були незручні, пластикові. Муляли боки, спину.
Поряд підсіла молода жінка із занепокоєним обличчям. Вона часто позиркувала на мобільний телефон. А потім несподівано звернулася до Петра Олексійовича:
— У вас часом годинника немає? На мобільному батарея розрядилася.
Петро Олексійович сказав яка година.
— Дякую! — ніби з якимось полегшенням відказала сусідка по кріслу і додала. — Ще час є.
Петро Олексійович, аби не нудьгувати, продовжив розмову:
— А ви на який рейс?
— Мені — на Київ. На шістнадцять тридцять.
— О! — піднесено відказав Петро Олексійович. — Виходить, ми — попутники!
— Справді?!
— Еге ж. А яке у вас місце?
Як виявилося, сидітимуть у салоні порізно. Але це не завадило продовжити розмову. Так і час швидше пробіжить. До того ж, як з’ясувалося, ця жінка була киянкою і приїжджала на гостину до своїх родичів.
Часто їхню розмову перебивали дзвінки мобільного телефону Петра Олексійовича. То дзвонила дружина, то дочка з Києва.
Праворуч Петра Олексійовича сів молодик у чорній жокейці і такого ж кольору джинсовій курточці. Очі в нього були якісь неспокійні. Крутив головою навсібіч, наче когось шукав. А через якийсь час він непомітно зник.
І тут Петро Олексійович захвилювався. Почав мацати чогось свої кишені. Потім почав роззиратися вбоки.
— Щось трапилося? — спитала сусідка по кріслу.
— Нема, — бліднучи відказав Петро Олексійович. — Сумки немає. Меншої. А там… гроші. Велика сума. П’ятдесят тисяч.
Коли на виклик приїхали поліцейські, то один із них втомлено проказав:
— Що це сьогодні таке діється? То жінка… Тепер чоловік…

Коли Петро Олексійович повернувся додому, то Лідія Карпівна не могла вийти з дива:
— Ти чого не поїхав до Києва? Дзвоню тобі, дзвоню, а ти…
— Лідо, — тепло обнімаючи дружину за плечі, мовив чоловік. — Тільки не хвилюйся. Не можу я їхати до Києва.
— Чому?
— У мене гроші вкрали…
Довелося Лідію Карпівну рятувати пігулками. Коли їй стало легше, здавленим голосом сказала:
— І що ж тепер буде?
— Якось буде, — силувано всміхаючись, відказав чоловік. — То теж хвора людина.
Лідія Карпівна не зрозуміла:
— Хто?
— Той, хто вкрав у мене гроші.
— Чому хвора?
— Бо нормальна людина такого не вчинить.

Крадія затримали пізно ввечері. Однак третю частину вкрадених у Петра Олексійовича грошей він уже встиг витратити на розваги.
До речі, як з’ясувалося в ході слідства, цей молодик був причетний ще до однієї крадіжки — трьох тисяч гривень, про які йшлося на початку цього матеріалу.