Світлана вже давно була не юного віку (імена в матеріалі змінено). Проте залишилася стрункою, мала гнучкий стан, карі очі, темне коротке волосся, зібране у пучок ззаду голови. Та ось вродою природа її обійшла. Обличчя псував великий із горбинкою ніс і масні губи.
Одні на вулиці Світлану вважали, що «вона не дружить із головою», інші говорили, що вона просто вітряна, весела, балакуча, дещо задерикувата і цілком нормальна людина.
Подобався Світлані Андрій Берест, котрий нещодавно відслужив строкову службу. Одинак у батька (мати після важкої хвороби відійшла в інші світи три роки тому).
Батько Андрія, Іван, 50-річний коренастий чолов’яга, половину свого життя просидів по тюрмах. За крадіжки, розбої. Слави серед сусідів набув негативної. Хитрий, грубий, зухвалий.
Останній тиждень Берести безпробудно пиячили. Було за що. На сусідній вулиці «почистили» сарай, у якому чимало знайшлося кольорового металу, особливо міді, за яку на приймальних пунктах металобрухту платять гарні гроші.
Цього суботнього дня Берести прокинулися близько десятої ранку, з важкими головами.
Старший Берест, видудливши з літр огіркового розсолу, штурнув Андрія вбік:
— Чого сидиш? Збігай. А то копита можна відкинути.
Син важко проковтнув слину. Закурив.
— Спинитись би, батя, — спроквола протягнув Андрій. — А то доп’ємося до «білочки».
— Не гони туфти, синок, — буркнув батько, знову тягнучись рукою до банки із солоними огірками.
Андрій заперечив:
— Я на неї вже дивитися не можу. На ригачку тягне.
— А ти не дивися, — гигикнув батько. — Ти пий, ги-ги! Не розбалакуй довго. Мотнися. А то здохну. Не шкода батю?
— Скільки брати?
— Літруху.
— А не багато?
Іван здивованими очима глипнув на сина. І той зрозумів, що для батька півлітра, — що крапля в морі.
— Гони давай. Гони.
— Та йду.

Коли Андрій, затарившись, виходив із магазину, несподівано намалювалася Світлана. Грайливо всміхалася.
— Привіт, Андрійку!
— Привіт! Чого смієшся?
— Не знаю.
— А хто знає?
— Не знаю.
— Дивачка.
— А я тебе побачила.
— І що?
Світлана мовчки пересмикнула плечима. Відтак поцікавилася:
— Ти йдеш додому?
— Додому. А що?
— Так…
— То я пішов.
— І я з тобою.
Андрій зачудовано вирячився на дивакувату сусідку. Весело хмикнувши, кивнув головою:
— То ходімо, — мовив Андрій, маючи щось собі на увазі.

Побачивши на порозі Світлану, старий Берест сердито округлив очі. З хвилину мовчав, а потім його прорвало:
— Ти нахріна її приволік?
Світлана весело переводила погляд то на Андрія, то на опецькуватого Івана, наче не почувши грізних слів господаря оселі.
— Сідай, Свєтка. Батя зранку не в гуморі. Зараз похмелиться і подобрішає.
Та старий Берест і так полагіднішав, коли побачив на столі дві пляшки «казьонки».
— Хі-хі!
— Не хіхікай. Сідай.
Іван відкупорив одну пляшку і почав наповнювати чарки.
— Засиділася ти у дівках, Свєтка, — гудів Іван. — От женимо тебе на Андрієві! Га?
— Хі-хі!
— Женимо, женимо! Вип’єш, Свєтко?
— Я не п’ю.
— Дурна ти, Свєтка.
— Чого?
— Це ж кайф!
— Ну, налийте трошки.
— Оце діло!
Світлана перехилила півчарки і скривилася, мов середа на п’ятницю.
Старший Берест протягнув їй огірка.
— Захрумкай. — Іван пильно подивився на дівчину. — У тебе хлопці вже були?
— Нє-а, — весело прощебетала Світлана.
Вона випила ще. Швидко п’яніла.
Син змовницьки підморгнув батькові, мовляв, сиди тут, а я…
— Свєтка, — підвівся Андрій. — Пішли в кімнату.
— Навіщо, — насторожилася дівчина.
— Фотки тобі покажу.
— А-а. Добре.
Та в кімнаті Андрій одразу накинувся на Світлану і повалив її на ліжко.
— Андрійку! Не треба!
Та хлопець не слухав. Пожадливо зривав зі Світлани легке в синій горошок плаття.
Коли Андрій вгамував свою хіть, до кімнати ввійшов Іван.
— Іди на кухню, — кивнув синові.
Свєтка, мов загнане звірятко, забилася в куток ліжка.
— Не треба.
— Не бійся, дівуля. Тобі буде добре.
— Не треба. Мама…

Старший Берест наливав чергові чарки і не встиг схопити за руку Світлану, котра кинулася до дверей.
— Шляпа! — зло кинув Іван синові. — Треба було перепинити.
— Навіщо?
— Ментам здасть.
— А так що? Мочить її?
— Може, і мочить.
— Я на це не підпишусь.
— Тоді, коли що, все візьмеш на себе.
— А чого це на себе?
— Бо за «груповуху» багато дають. І ти всю кашу, виплодок, заварив.
— Сам ти виплодок!
— Шо-о?! — і батько миттю схопив зі столу ніж — Кишки випущу!
Та Андрій хвацько вибив із батькових рук ножа. Підхопив його з підлоги. Не тямлячи себе, син встромив вістря ножа Іванові в груди. Той охнув і важко посунувся на підлогу.

А Світлана й не думала йти до поліції. Але це вже ніяк не врятує Андрія від відповідальності за вбивство батька.