У законному шлюбі Катерина та Іван Шумські (імена в матеріалі змінено) прожили всього півтора року. Для кожного з них це вже був другий шлюб. І знову, як самі вони банально говорили сусідам, не зійшлися характерами…
А життя біжить, не чекає. Обом — уже за тридцять із добрим гаком.
— Нічого! — віджартовувалася Катерина. — Вродою природа мене не обділила. Ще намалюється на горизонті мачо!
Та минуло більше півроку, а горизонт був порожнім…

Пообідавши, Катерина вирішила трохи перепочити. В тілі відчувала ломоту.
«Мабуть, через погоду, — подумавши, визначила. — Вчора таке привітне сонечко радувало серце, а сьогодні небо насупилося. Дощу чекати чи снігу?»
Лягла на ліжко поверх покривала. Закривши повіки, подумала, що треба з обіду посадити під зиму часник. Забарилася з ним.
І задрімала.
Та ненадовго. Хтось настирливо постукав у двері, а відтак — у шибку, в ту кімнату, де вона відпочивала.
Підійшла до вікна. Іван. «Якого біса йому треба?»
Проте пішла до веранди. Але не впустила його.
— Чого тобі? — спитала крізь двері.
— Здорова була! — пробубонів Іван.
Катерину це розсмішило. Ніколи не чула від «колишнього» такого вітання. Однак відказала:
— Ну, здрастуй, коли не жартуєш! Чого, питаю, приволікся?
— Чого так грубо?
— А як я маю говорити з чоловіком, з яким уже не живу і який невідь чому порушує спокій чужої жінки?
— Затараторила, що не поймеш, що сказала. Впусти.
— Навіщо?
— Не зли мене.
— Випив уже?
— Ні в одному оці. Чого комизишся?
— Іване, я втомилася і відпочити хочу. Не турбуй мене. І взагалі, забудь сюди дорогу.
— Диви, яка свята! Відкрий!
— Та ж ні!
— У тебе лишився ще мій інструмент. Забрати треба.
— Не бреши. Ти навіть моє позабирав.
— Катька, відчини двері! А то…
— Що «а то»?
— Виламаю двері.
— Тільки спробуй.
Хвилини дві було тихо. Потім у двері гучно загупало.
— От, скотиняка! — вилаялася Катерина. — Сказився він чи що? Двері переведе, алкашура! Бач, не заспокоїться. Який інструмент тут забув?
Таки відчинила двері.
Іван увійшов до хати. Із сокирою в руці.
Катерина відсахнулася. Впізнала свою сокиру. До цього вона стриміла в колоді біля сараю. Пробелькотіла:
— Який тобі треба інструмент?
— Коловорот.
— Так ти ж його забрав.
— Не пам’ятаю. Дай пообідати.
Катерина здивовано округлила очі. Про себе відзначила, що Іван ще більше знахабнів. Запух, як свиня. Видно, чимало сивої влив у себе вчора.
— А мати що, вже не годує? — вщипливо спитала.
— Прихворіла.
Катерина пом’якшила тон:
— А що з нею?
— Не знаю. Лежить зранку. Каже, що їй зле. Але я не вірю. Бреше.
— Ти ніколи не був чуйним до горя інших, — мимоволі вирвалося в Катерини.
Іван побагровів. Метнув злий погляд на Катерину. Переклавши сокиру з однієї руки в другу, з притиском сказав:
— Дай поїсти.
— У мене не громадська їдальня! — дратівливо буркнула господарка оселі. — Залиш мене у спокої!
Проте Іван не вгамувався. Рявкнув:
— Нагодуй мене!
— Невже після вчорашнього лізе? — Катерина взяла на кпини небораку.
Іван скреготнув зубами. знову перекинув з руки в руку сокиру. Прогарчав:
— Ну!
— Не лякай. Лякана вже.
— Востаннє прошу…
— Іди з хати!
Іван рвонув до буфета і обухом сокири вгатив по його дверцятах. Бив ще і ще. На підлогу посипалися уламки дверцят, скло, посуд.
Катерина аж заціпеніла. Таким Івана ще бачила. Те, що у шлюбі він їй завжди погрожував, —
було. А щоб отак…
— Даси обідати?
— Тепер точно не дам!
— Не даси?
— Сказала вже!
— Біда буде.
— Йди, кажу з хати!
— Ум-ммммм, — загудів Іван і кинувся до кімнати.
Застогнав-заскреготів телевізор. Його уламки розліталися кімнатою. Розлетілися на друзки і трюмо, тумбочка, що стояла при ліжку, стіл, стільці…
Тільки тепер Катерина схаменулася, відзначивши, що наступною жертвою колишнього чоловіка може стати вона. Шпарко вибігла на вулицю й кинулася до сусідів. Уже з ними й подзвонили до поліції.

Чуття Катерину не підвело. Коли Івана затримали правоохоронці, їм він зізнався, що останньої миті в нього і справді виникло бажання проломити голову колишній дружині, але вона вчасно втекла з хати.