Дружина поїхала до дітей. А мені страх як захотілося кров’янки! Саме на базарі був. У м’ясному відділі.
— Кров — мерзла, — попередила пишнотіла панянка, простягаючи мені пластикову «півторачку» зі свинячою кров’ю. Відтак додала:
— Якщо сьогодні робитимете ковбасу, то, коли прийдете додому, покладіть пляшку у холодну воду. Хай трохи полежить у ній. Потім надріжете пластик посередині. Кров потроху зливатиметься у посудину.
— Зрозумів! А кишки є?
— Певна річ!..
Потім я помчав до іншого відділу. Купив спеції. І — додому.
У велику миску налив із крана холодної води. Занурив у неї пляшку із замерзлою кров’ю. Затим приварив рис, закутав його в стару теплу куртку. Приготував «зажарку».
Минула година. Треба прорізати пляшку. Знайшов ножиці. Посередині пластикової пляшки їх встромив. І… звідти, під великим тиском, ударила цівка крові. Мої окуляри, обличчя, груди вмить залило червоною холодною рідиною.
Я розгублено крутив пляшкою, забризкуючи кров’ю все навколо: підлогу, стелю, стіни, кухонні меблі, холодильник, газову плиту, вікно…
Потім збагнув, що пляшку із прорізаним отвором потрібно перевернути донизу, в миску.
Лишень тоді виверження припинилося.
Саме в цю мить із веранди вчулося:
— Є хто вдома?
— Є, є, — відказую.
Навіщо я це сказав?
Знову долинуло:
— Я із газконтори. Показники з лічильника знімаю. Можна зайти?
— Та заходьте. Ой, тобто, не треба!
— Що кажете?
— Та я…
Немолода жінка, зодягнена у сіру курточку, плетену шапку, зазирнула до кухні. Зазирнула — і вмить її карі очі зробилися великі-великі. Як п’ятаки. Затим вона змахнула руками, мов птах, і закам’яніла.
Ще б пак! Побачити перед собою чолов’ягу, в якого пика і груди заляпані кров’ю, і руки по лікоть у крові… Застуканий зненацька, я ніяково забелькотів:
— Я тут, це… розчиняю. Тобто, спускаю... Ножицями штрикнув, а кровіща як дасть струменем! Хе-хе. Ще кишки треба перемить.
У цю мить зі стелі зірвалася липка крапля крові і ляпнула мені на лоба. Затим вона повільно потекла мені на носа.
А тут з-під столу вичалапав Рижий. Котяра мій. Правда, вже не рудий. Червоний…
— Няв! — жалісливо подав голос чотирилапий.
Очі перевіряючої з газконтори ще дужче розширилися. Вона, відсахнувшись до стінки, вичавила:
— И… А… Ой… Боже…
І за якусь секунду її наче цунамі знесло.
— Куди ви, шановна? — гукнув я вслід. Але її вже й на дорозі не було.
…Із добрячу годину я «драяв» кухню, ліквідовуючи стихійне лихо, що ввірвалося до моєї затишної оселі.
Проте, на цьому ота напасть не спинилася. Трохи згодом порвалася кишка, коли я заповнював її приготованою сумішшю. Цього разу кров із рисом, спеціями, смаженим салом і цибулею розлетілася по кухні, щоправда, нижче моїх грудей. І знову все позаляпувало. Рижого — також. І він, бідолашний, від гріха подалі чкурнув під стіл.
Але вже обійшлося без усіляких контролерів…
Цікаво, чи зрозуміла перевіряюча з газконтори, чим саме я займався?
Не знаю, чи здогадалася, але наступного дня, вранці, до мене завітав дільничний інспектор.
Довелося його… пригощати кров’янкою.