www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Коли щодня — «воєнний стан». 3 грудня світ відзначає День людей з інвалідністю

30 листопадаа 2018 | Оприлюднив: | 47 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Люди з ампутованими кінцівками, понівеченими від паралічу руками і ногами, незрячі, глухі та з іншими вадами мають свій день у календарі, коли про них згадує міжнародна спільнота — 3 грудня, День людей з інвалідністю. Звісно, для них куди краще мати змогу піднятися на візку у під’їзд, магазин чи аптеку, аніж слова про те, «які ви молодці, що такі сильні». В усі інші дні свого життя у цих людей — такий собі «воєнний стан», яким українці зараз особливо налякані. Як у ситуації з ворогом, людям із вродженими чи набутими вадами постійно слід бути напоготові перед проблемами зі своїм здоров’ям. На щастя, доля не завжди лишає один на один із цим, адже на їх шляху трапляються наставники, які вмикають світло у кінці тунелю. Це дозволяє не здаватися, працювати над собою і ставати прикладом для інших більше, аніж дехто здоровий, успішний, з двома руками і ногами.
Мудрим наставником-оптимістом є старший тренер збірної області з армспорту серед людей із вадами — новоград-волинець Геннадій Данюк. Багато молодих спортсменів як здорових, так і не дуже, вважають його другим батьком і людиною, котра простягає руку дієвої допомоги. Для нього не існує фізичних вад, що змусили би бачити у вихованцю неповноцінну людину. З дітей із синдромом Дауна чи зі сліпих, каже він, можна організувати футбольну команду, а якщо не можеш боротися на одну руку, бо у тебе її немає, чи вона неповноцінна, — борись на іншу. Головне — пробуй і не здавайся. У такому випадку можеш завоювати медалі міжнародного класу на престижних змаганнях, а можеш зробити більше — перемогти самого себе.
«Кожна людина всередині себе веде битву — підтримай і допоможи», — таким є неофіційне гасло місцевого молодіжного оздоровчого клубу «Фенікс». Його очолює вихованець та гордість клубу — єдиний у місті (!) Заслужений майстер спорту України з армреслінгу 29-річний Олександр Пінчук. «Саша, заспокойся, — говорив йому тренер Геннадій Данюк, коли замість омріяних призових місць на змаганнях він брав лише 7-10. — Давай подумаємо, щось поміняємо у тренуваннях». Таким чином, через чотири роки після початку тренувань, Сашко вперше став срібним і бронзовим призером чемпіонату світу. Потім не було жодного року, щоб він не мав медалей! Зараз хлопець змінив вагову категорію, та ще не освоївся у новій, але разом із тренером мріє взяти участь у Паралімпіаді-2024. Разом із ним про це мріють інші успішні вихованці клубу «Фенікс».
— Це добре, що ви подзвонили і запросили на інтерв’ю, — розпочалася наша розмова з тренером Геннадієм Данюком.
— Влада згадує про людей з інвалідністю лише раз на рік, а вони хочуть не лише один день жити повноцінно і розвиватися. Проте, на владу впливати не можемо, а сваритися і ходити з простягнутою рукою набридло. Добилися, що «Фенікс» ввели у програму розвитку місцевого спорту, — молодці. У ДЮСШ відкрили відділення для інвалідів, два тренери там займаються карате і армспортом — теж досягнення.
— Оздоровчий клуб «Фенікс» нарешті може похвалитися новим спортзалом біля пожежної станції (за приміщенням компанії «Телефон»). Це — вагома для вас подія, але чому без гучного відкриття?
— Приїхали влітку з чемпіонату Європи, трохи відпочили і почали робити ремонт: штукатурили з Сашком Пінчуком удвох, товариш допоміг зробити натяжну стелю, залучали спонсорів. Я за свій власний кошт багато роблю, але повністю ремонт ще не завершено. Співпрацюємо з обласними організаціями Житомирщини з підтримки інвалідів.
Коли просили приміщення для спортзалу у влади, — нам сказали: «Немає такого приміщення для ваших потреб». Ми самі знайшли і взяли в оренду, з тренажерами допомогли друзі-спонсори. Це — старі, радянські тренажери, випущені перед Олімпіадою-80, але вони ще сто років служитимуть людям! Чим не радість? Радість. Треба прагнути, шукати і радіти, коли здобуваєш. За таким принципом навчаю жити своїх вихованців.
— Почекайте… Тобто, навіть зі складним ДЦП можна підіймати штангу і займатися на тренажерах? Це як?!
— Звісно, можна. Як усі займаються, але, з огляду на індивідуальні можливості: сидячи, лежачи, на візку. Ми навчаємо, як правильно це робити. Займаємося, у першу чергу, фізичною реабілітацією, тому не є нашою метою вимагати з усіх, щоб були великими спортсменами. Допомагаємо обрати зручний вид спорту: легка атлетика, футбол, пауерліфтинг. Основний вид, в якому у нас найбільше досягнень, — армспорт.
— Клуб існує шість років, у ньому займаються понад 150 спортсменів, третина — їздять на змагання. Якими результатами пишаєтеся, як старший тренер?
— Три роки поспіль з армспорту ми завойовуємо для Житомирщини перші місця на чемпіонаті України. Маємо багато чемпіонів Європи і світу: Олеся Безсальнова, Тетяна Ранчук, Світлана Дроздюк, Ігор Гуменюк, Олександр Хіміч, Сергій Сердюков. Усі ці люди не здалися і підіймають прапор України на змаганнях високого класу. Ми горді тим, що на змагання забезпечуємо спортсменів усім необхідним, навіть добові виплачуються — за рахунок надходжень з міста, району, спонсорських коштів.
Маємо понад 20 високих спортивних титулів. Якщо порівняти зі здоровими видами спорту, то звання «Заслужений майстер спорту» є лише у нашого Сашка Пінчука, майстрів спорту — у нас понад 15, а на весь Новоград знайдеться 7-8.
— З якими вадами здоров’я не берете тренуватися людей?
— Ми приймаємо усіх: хто має проблеми опорно-рухового апарату, ДЦП, пересувається на візках, хто не може стояти чи сидіти, люди, котрі погано чують і бачать, — усі вони займаються у нас, додають активності у своє життя. У той час, коли у суспільстві інвалідів часто вважають неповноцінними: на роботу не беруть, мінімум фінансового забезпечення, уваги.
— Вашу команду з армреслінгу преміювали за високі результати поїздкою у Карпати?
— Так, вперше збірна Житомирщини з армспорту цьогоріч наприкінці серпня два тижні відвідувала олімпійську реабілітаційну базу. Лише нашій команді профінансували таку можливість — за найвищі результати, для підтримки спортивного духу. Для 30 спортсменів — проживання, харчування, по два тренування, лекції. Мінспорту оплатило повністю витрати, класний відпочинок був для усіх.
— Про це усі говорять, як про феномен, що спортсмени з хворобами досягають більших висот, аніж здорові. Наприклад, українські паралімпійці перебувають серед світових лідерів за кількістю медалей, зокрема, на останній Паралімпіаді. Як це вдається?
— Навіть картоплю важко садити — крепатура потім, а ви про Паралімпіаду питаєте! (сміється — авт.) Досягти чогось у спорті можна лише бажанням і постійністю, а у здоровому спорті часто стається «надрив», коли вихованці стають студентами, губиться зв’язок із тренером, спортзалом. У нашому місті — одна з кращих в області конкурентоспроможна боротьба, високі досягнення і масовість — у різних видах карате. А де ці діти потім діваються? Їдуть на навчання у інші міста і залишаються там, де працевлаштування, кидають спорт. Інваліду тяжче змінити місце проживання, вони мають більш «осідлий» спосіб життя.
— Попри те, що у вас є домовленості з обласним центром підтримки інвалідів, який фінансує навчання вихованців клубу «Фенікс» у ВНЗах?
— Так. Спортсмени таким чином здобули професію тренерів, юристів тощо. Це ще один стимул займатися, а не сидіти вдома.
— Наскільки важко, маючи фізичні обмеження, досягати результату під час тренувань?
— Ніколи не можна передбачити на 100%, як поведе себе хворий організм під тиском навантажень. У такому разі даємо рекомендації відпочити, тренувати інші групи м’язів. У кожного — різний вид захворювань. Навіть лікарі не завжди можуть нам дати правильну пораду. У інвалідів часто щось болить: дискомфорт, викручування суглобів, слабкість тощо. Я це вже чотири роки на собі відчуваю, відколи потрапив у аварію в Баку, коли добиралися на змагання. Тоді водій наш заснув, і ми з Сашком Пінчуком та Свєтою Дроздюк постраждали серйозно. Усі отримали багато переломів, струси мозку, я ще досі титанові пластини не виймав з руки...
— Ця аварія негативно вплинула на ваші спортивні кар’єри?
— Навпаки, вона додала нам сил. Щоправда, після тривалої реабілітації. Проте, згодом у всіх відбулися вагомі досягнення у спорті. Я тепер виступаю серед людей, які мають вади однієї руки, — нещодавно на чемпіонаті світу посів 2 місце. Сашко та Світлана через рік після аварії опинилися серед призерів на чемпіонатах Європи і світу, досі тримають лідерські позиції.
— У результаті воєнних дій на Сході багато учасників АТО отримали інвалідність. Вони приходять до вас займатися?
— Є декілька наших друзів, які беруть участь у змаганнях, а загалом — це велика проблема. Ми свого часу шукали, зверталися у військкомат, щоб допомогти з реабілітацією через спорт. Цих людей, як не прикро, слід часто витягувати з важкого морального стану. Багато хто «рятується» алкоголем, про спорт не думають. Ветеранська організація зайнята матеріальними питаннями учасників АТО, а психологічна реабілітація — на дуже низькому рівні, немає відповідних психологів.
Коли ми їхали на реабілітацію, то ледве зібрали 15 АТОвців у групу. З ними працювали психологи, реабілітологи, масажисти, бізнес-коучі. І що? Постійне порушення режиму через алкоголь, потім — агресія, апатія. З 15 чоловік — 5-6 мали з цим проблеми. Їхали на електричках у районний центр чи сусіднє село у пошуках спиртного…
— У вас займаються не лише хворі, а й здорові спортсмени. Чи відбуваються спільні тренування?
— Так. Запровадили інклюзивні тренування, коли відносно здорова людина тренується з людиною із інвалідністю. Ніколи не було конфліктів з цього приводу. Складнощі виникають не лише через фізичні обмеження, часто — через психологічні проблеми. Особливо, коли людина набула статусу інваліда. Кожен з наших тренерів має бути психологом. По суботах — спаринги, щоб усі спробували один одного — з 9-ї до 13-ї. Ще у неділю хочемо працювати, щоб була можливість відвідувати спортзал.
— Батьки, очевидно, часто шкодують хворих дітей?
— Так, і це проблема для дитини. Треба розуміти, що у самостійності — загартування характеру і тіла. Це дуже важливо для інвалідів. Приємно, що у нас є вихованці, котрі створили сім’ї, народили дітей. Вертаються після декретів, здобувають нові медалі.
— А як на змагання їдуть спортсмени, котрі прикуті до візка, і яким важко себе обслуговувати?
— У таких випадках дозволяємо їхати супроводжуючим. Самі спортсмени один одному допомагають. Щоб зекономити кошти, часто живемо у готелях по 3-4 людини в кімнаті. Коли тренер заходить, то усі порядок наводять: миються, перуть шкарпетки, виставляють кросівки для провітрювання на балкон (сміється — авт.). Звісно, непорозуміння теж є, але вони вирішуються спільно. Головне, щоб бажання не пропадало займатися. Це — стимул. Навіть заради спортивного туризму варто поїхати на змагання і побачити світ.
— Цікаво, що ви не нарікаєте на нестачу коштів і на різні проблеми, як більшість. Вам потрібна допомога?
— Якщо у когось є мрія вкласти у гарну справу, то у нас є благодійні рахунки, які використовуємо. Ця допомога ніколи не буде зайвою. Цього року на чемпіонат України наймали автобус на 45 людей, що коштувало 35 тисяч гривень на 4 доби. Продовжуємо облаштовувати новий спортзал, що теж потребує коштів. А щодо всього іншого, то головне — людське ставлення до усіх.
МОК «Фенкс» код 38341630 р/р ПриватБанку: 260 050 558 028 14 МФО 311744

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,