Старого Мирона (імена в матеріалі змінені) хвороба скосила. Зліг.
— Наче й не болить так, щоб дуже, — жалівся він Євгенії, — але в тілі якась в’ялість. Хитає, коли йти намагаюся.
— Може, лікаря викликати? — зажуреними очима подивилася дружина на немічного чоловіка.
— Не треба, — відмахнувся той. — Побачимо. Ще день-два… Якщо не попустить, то… Побачимо.
Стара забідкалась:
— Що ж я одна? Он саму згинає в три погибелі.
— Хоч ти тримайся, — занепокоївся старий. — Допомоги немає звідки чекати.
— На все Божа воля.
— Кажуть, на Бога надійся…
Євгенія розсердилася:
— Не богохульствуй, Мироне!
— Ну, так кажуть.
— Нехай кажуть. А ти не повторюй. Все буде добре.
— Оце вже краще!

Був у Семенчуків син. Валерій. Ще в кінці дев’яностих минулого століття подався на заробітки до Росії. Поїхав — і слід його там загубився. Було Валерію тоді всього двадцять три. Наречену мав, Жанну. Заради неї, їхнього майбутнього й поїхав грошей заробити. Бо в той час у країні все руйнувалося, валилося. Ніхто не знав, куди йде країна, чого хоче і що чекає її через рік-два…
Після того, як втратився зв’язок із Валерієм, Жанна ще десь із півтора року навідувалася до його батьків. Затим приходила все рідше і рідше. А потім до Семенчуків дійшла чутка, що Жанна «вискочила заміж за крутого хлопця».
Семенчуки спочатку сердились на дівчину. Потім трохи заспокоїлися. А з роками й забули про наречену свого сина.

Дні ставали все холоднішими. Наближалася зима. Проте цими вихідними небесна сила вирішила порадувати все земне створіння своїм теплом. Ясно світило сонце. По кущах гучні концерти влаштовували непосиди-горобці. Люди поскидали теплий верхній одяг.
Євгенія Захарівна винесла їсти собаці.
— Що, Дружок, зголоднів? Бачу, бачу, хочеш їсти. І побільше! І смачного! Але, що вже є.
Зібралася було йти до хати, коли біля хвіртки зачула чиїсь голоси.
То були дві жінки. Зодягнені у квітчасті хустки, темні куртки. Через плече — невеликі сумки.
Євгенія Захарівна припустила, що це, певно, особи з якоїсь державної установи.
А одна з них уже й гукнула від хвірточки:
— Добридень, шановна! Можна зайти?
Загавкав Дружок.
— Та тихо ти! — стара присварила пальцем чорно-білого собаку і, приглядаючись до несподіваних візитерів, відказала. — Заходьте, доброго вам здоров’я! Когось шукаєте?
— Ой, — наче втомлено, відмахнулася друга жінка, ніби молодша за свою супутницю, заклопотано додаючи: — Робота. Може, води дасте попити. Пригріло сьогодні.
— Еге ж, еге ж. То добре, що тепленько, — радо мовила Євгенія Захарівна. — Води зараз винесу. Ось тут у мене… В літній кухні.
Жінки попили води. Молодша, аби не мовчати, розпитувати почала:
— Хазяйнуєте?
— А як же без того.
— А помічники де?
— Е-ееее, — важко протягла стара. — Та й діда он прихопило. Й саму вже гне до землі. Хазяйство важко порати. Хоч там пару тих курок… Поросятко маємо. Та здоров’я де взяти?
— Бачимо, що вам нелегко, — вклинюється до розмови старша гостя. — А знаєте, вам пощастило.
— То як? — здивовано зводить очі на жінку господарка садиби.
— Ми дещо вміємо, — загадково мовила незнайомка.
— І що ж то таке?
— Можемо провести магічний обряд. І життя ваше одразу поліпшиться. Здоров’я прибуде, сили, снаги. Тільки для цього треба будуть гроші.
— Які гроші? — відразу напружилася стара.
Старша «ворожка» це помітила.
— А ви так не хвилюйтеся, шановна, — наче щиро відказала візитерка. — Не одним уже допомогли.
— Справді? — пожвавилась Євгенія Захарівна.
— А навіщо нам людей дурити. Це — гріх.
— Так, так. А… гроші…
— Треба всі, що у вас є. На них лежить порча. І її треба з них вигнати. З грошей вигнати.
Людська простота, необізнаність, довірливість…
— Я зараз, — відказала стара Семенчучка і знову почовгала до літньої кухні, де вони з чоловіком ховали свої заощадження. Хаті чомусь «не довіряли».
— Ось усі наші гроші. Тридцять тисяч. На смерть бережемо. Знаєте, як воно…
— Та знаємо, шановна, знаємо! — з гарячим блиском у очах старша «знахарка» схопила гроші. — Зна-ає-мо…
Почався обряд. Захожі жінки щось нерозбірливе шепотіли до звабливих купюр. Щось невидиме з них змахували. Гладили гроші долонями…
Потім «добродійки» пішли, ввічливо попрощавшись.
А стара — додому.
— Що це ти така щаслива? — поцікавився Мирон у дружини, котра сідала на табуретку поруч із ліжком.
— Тепер у нас усе буде добре! — повідомила Євгенія.
— Це як? — зачудовано подивився на дружину Мирон, зводячись на лікті. — А що трапилося?
— Люди приходили добрі.
— Та я чув щось таке… А де вони?
— Пішли вже.
— Вони порчу з нас зняли. Ну… не так з нас, як із грошей.
Старий почав бліднути:
— Яких грошей?
— Наших. Що в кухні… В кухні… — раптом і стара почала бліднути. — А де ж вони? Гроші? Як же ж так?! Забрали!
Євгенія схопилася за груди. Слів уже було не чути, лише плямкала губами.
Мирон через силу сповз із ліжка, щоб дати дружині води.
— От же ж дурна, — скрипів він колючим голосом. — Не могла в хату зайти. Мені сказати, що до чого.
Напоївши стару водою, Мирон заходився натискати кнопки старого телефону, сподіваючись, що поліція ще встигне схопити шахрайок.