Вперед, до лихих 90-х ?!

(Відкритий лист до керівників країни)
Саме такий підсумок нашого суспільно-економічного розвитку напрошується, аналізуючи пройдений Україною шлях від серпня 1991 року. Із цього часу я працюю в системі профтехосвіти. Як уже не раз висловлювався публічно, система підготовки робітничих кадрів пережила, як і вся країна, різні кризи, нововведення, оптимізації і, що тішить, відбулися певні якісні зміни.
Практично у всіх учнів — мобільні телефони, «розумні гаджети». Ні в кого не викликають здивування планшети, ноутбуки, зросла кількість авто на вулицях.
Однак рідко ми бачимо усміхнених, радісних, привітних людей. Навпаки, на кожному кроці запросто можна зустрітися з грубістю, злістю, нецензурною лексикою, нетверезими та агресивними людьми. Кожен випуск теленовин розпочинається із дорожньо-транспортних пригод, убивств, пограбувань і, на превеликий жаль, людських втрат на Сході України. Таке враження, що журналісти отримують вказівки щодо цього для лякання людей.
Якось, аналізуючи негативні оцінки і поведінку окремих учнів училища, щоб мобілізувати колектив, я висловився, що старшим колегам доводиться вчити уже дітей наших випускників. Тобто, пожинаємо, так би мовити, плоди.
І в цьому, безперечно, є якась доля правди. Однак, було і є несправедливим всю відповідальність за негативізм покладати на школу. Мені сподобалась стаття Катерини Гольцберг «Недолюблені діти лихих 90-х» у газеті «Дзеркало тижня» за 13 жовтня цього року, хоч я і не з усім погоджуюсь. Справді, «…діти 90-х не народилися в 90-х, вони в них виросли та провели своє дитинство. Їм у ті роки було 5, 7, 14 років, і вони були дітьми або підлітками…».
Ці діти, які виросли, пам’ятають Льоню Голубкова і ніколи не забудуть серіалу «Бригада», фільми «Бумер» та «Брат». Вони народилися в СРСР, але не змогли зрозуміти свою країну ні розумом, ні серцем... Із розпадом СРСР розвинена культура радянського суспільства була знецінена і втратила сенс, на перший план вийшли архетипові цінності ситого життя і «моя хата скраю» та «після нас хоч потоп». Із дна суспільства піднялися аферисти, злодії та злочинці, а матеріальні цінності перекочували в їхні кишені та сейфи… Ці діти виросли та загартувалися своїм часом. Нині їм трохи більше за тридцять, а може, навіть сорок років, і вони вже народили своїх дітей. І ось у цих дітей почалися несподівані проблеми…
Я б сказав, що багато із них дійсно стали проблемою для своїх батьків. Наведу декілька прикладів. Троє дівчат випускного курсу перестали ходити на навчання, мотивуючи це чим завгодно, частіше — хворобами. Наші зусилля позитивних наслідків не дали. Розмовляючи з матір’ю першої учениці, я одразу відчув агресивність, посилання на хворобу доньки, хоча багато дітей і дорослих із таким діагнозом живуть, вчаться і працюють. Щоб якось пояснити мені, мама заявила, що вони виїздять із міста і жодних документів їм не потрібно! Ось так. Дві інші матері хочуть, щоб дівчата вчились, але ті не хочуть, і примусити їх батьки не можуть. На наші вмовляння відповідь одна: не хочу, не буду. Або наступна ситуація. Учень 1-го курсу абсолютно не проявляє інтересу до навчання професії столяра: пропускає заняття, відсторонений під час уроку, його нічого не цікавить. Вивчаємо сімейні умови. Батько — механізатор, мама займається домашнім господарством: доглядає худобу, городи, веде хатню роботу. Хлопець допізна гуляє, вранці довго спить. Батько його практично не бачить, жодних спільних інтересів. Ще деякі з наших вихованців намагаються влаштуватись на роботу, в тому числі — за кордоном, оскільки відчувають гострий брак коштів. При цьому потягу до знань не проявляють і, навіть, байдужі до вивчення іноземної мови. Наші аргументи не спрацьовують.
Із наведеного вище і цілої маси інших прикладів очевидним є те, що, в силу різних причин, у сім’ях втрачено духовну близькість, довіру дітей. Це і не дивно. Переважна більшість батьків сьогодні самі потребують допомоги, адже живемо в не зовсім здоровому суспільстві. Вони зневірились у всьому і живуть затуркані і дітьми, і злиднями, і повсякденними турботами. Враховуючи наш контингент (а більшість учнів — із неповних сімей, або виховуються одним із батьків, напівсироти або сироти (чи діти під опікою), вимушений визнати, що живеться їм тяжко.
Чітким показником рівня нашого добробуту є народжуваність. А вона у нас, на жаль, набагато менша за смертність. Десь я зустрів такі цифри: в Україні нині — 7 млн. дітей проти 14 млн. — у 1991 році. Жах.
Раніше на кожному кроці можна було побачити лозунг: «Економіка — основа розвитку країни». Нам постійно твердили про виробництво кіловат електроенергії, прокату, м’яса, молока, наукові розробки і досягнення. У трудових колективах проводилось економічне навчання, проводились підсумкові заняття та інше. Країни Африки та Азії, зокрема Куба та В’єтнам, і досі цінують наші телевізори «Електрон», холодильники «Донбас», їздять на наших, уже екзотичних, мотоциклах та автомобілях.
Але диво-дивне: в Україні все це стало раритетом, а продовження чи заміни немає. Вітчизняний автопром відсутній, Уряд і Парламент трясуть, так звані, «євробляхарі».
Європа і світ поступово переходить на електромобілі, збуваючи, в першу чергу, дизельні та бензинові авто нам. Україна, отримавши омріяну незалежність у 1991 р., була у найвигіднішому становищі з усіх союзних республік. Однак, і я вже про це не раз говорив публічно, наприклад у «Відкритому листі до державної влади» в газеті «Лесин край» за 16 березня 2017 р., розтринькала і продовжує зменшувати свій потенціал, перетворюючись у сировинний придаток розвинутих країн. Безвіз, яким ми так пишаємось, значно спростив трудову міграцію. Щорічно на заробітки за кордон виїздить близько мільйона чоловік — працездатне населення, молодь і науковці, цим самим відтік трудових ресурсів набуває загрозливого, катастрофічного характеру. Навіть учні ПТУ знають, що в структурі національного багатства розвинених країн основним, найбільшим складником є людський капітал. То що нас чекає? Хто працюватиме? Звідки візьмуться кошти на ті ж таки пенсії, соціальні видатки? Для того, щоб люди не їхали на заробітки в інші країни, заробітна плата має бути в межах 500 доларів на місяць. Але чи в спромозі більшість наших підприємців виплачувати такі кошти?
Всі вони волають в один голос протилежне! Стало модно говорити про інновації. Але просто вражає той факт, що Національна академія наук, в силу мізерного фінансування, працює за скороченим графіком — 3, 4 дні, а частина вчених отримують заробітну плату в межах 6-7 тис. гривень! Ще 85 років тому, виступаючи в парламенті Швеції, Харс Енсен сказав: «…Коли з країни виїздять вчені, інженери, лікарі та інші представники розумової праці, виїздить цвіт нації — інтелігенція, то потім у такій країні правителями стають бізнесмени, політиками стають плебеї, пройдисвіти з вулиці, а депутатами парламенту — базарні спекулянти, спортсмени та артисти». Як кажуть, no comments…
У статті «Так жити не можна. Топ-10 червоних карток для економіки України» автори Вадим Башта та Сергій Следзь наводять просто вбивчі факти (газета «Дзеркало тижня» за 20 жовтня 2018 року). Так, «…За даними Світового банку, ВВП України 2008 року майже досяг 180 млрд. доларів, але вже у 2015-2016 р.р., він «пішов» у далеке минуле — 2005 рік, і становив близько 90 млрд. доларів. 2017 р. приніс не стрибок, а лише корекцію до трохи більше як 112 млрд. доларів на рік». При таких темпах росту, стає очевидним, що ми не зможемо навіть гасити відсотки за взяті борги. Як у тім анекдоті: батьку кінчай торгувати, нічим здачу віддавати. За версією МВФ 2017 року, в загальносвітовому списку наша країна перебувала на 128 місці — між Гондурасом і Лаосом. Отакої…
В економіці є поняття — безумовний базовий дохід. В Україні теж існував цей дохід у вигляді цін на газ. Нині ж тарифи стали головним «податком», який породжує кризу неплатежів, обмежує, простіше — душить середній клас. Ціни на пальне зашкалюють. Все це веде до інфляції та дефолту.
Не так давно шановний пан Гройсман заявив, що покаже, як керувати державою.
Радив би йому, як і Президенту, народним депутатам почитати згадану вище статтю, почати працювати на країну, а не олігархів, гордо ведучи нас до лихих 90-х, практично до знищення країни.
Так тривати не може. Ми вступаємо у передвиборну ситуацію. Буде десятки претендентів на посаду Президента, будуть обіцянки і схеми. Враховуючи наші реалії, я впевнений — потрібне повне перезавантаження влади. Потрібні нові обличчя, бо нинішня влада неспроможна відвернути країну від прірви. Переконаний, що гасло: «Банду геть!» стане знову актуальним.
Звичайно, все можна списувати на багаж минулого — так званий «совок», війну, а тепер ще і на воєнний стан в 10 областях.
Однак, а що ми запропонували в духовному плані для людей? Що ми запропонували молоді? Особливо в сільський місцевості, та і в районних центрах. Далеко не в кожному селі діють клуб, бібліотека, в належному стані спортивні майданчики і стадіони. Частину вчителів зранку привозять, а після обіду вони, разом з учнями, їдуть зі школи, із села. Комп’ютером, Інтернетом теж не всі можуть похвастатись (хоча тут теж виникла низка проблем). Дороги скрізь, як правило, розбиті, далеко не поїдеш. Зате майже в кожному населеному пункті є де купити спиртне, випити і покурити.
Дещо ширші можливості для організації дозвілля молоді в нашому місці. Досить розвинена мережа гуртків і секцій художньо-естетичного та спортивно-оздоровчого характеру. Але всі вони, як правило, платні. Не кожен батько може дозволити собі 200-300 грн. щомісяця платити за музику чи карате дитини, а ще ж інструменти, екіпіровка. У міському парку — розваг обмаль. То куди ж піти хлопцю з дівчиною ввечері? Проте різних кафе і барів — на кожному кроці. Залишається в кращому випадку телевізор. Але якби хто з відповідальних державних мужів проаналізував, що там показують. Може б порадилися зі спеціалістами, педагогами, психологами? Пора давно це зробити. Наперед знаю відповідь: цим має займатись територіальна громада, їй видніше — у неї всі повноваження. Але є просто великий брак коштів і відсутність державної політики.
З приводу вищесказаного, хочу сказати:
Шановні правителі та політики!
Перестаньте жити від виборів до виборів! Керуйте не заради свого особистого збагачення, а заради людей! Вас зрозуміють і підтримають! У крайньому разі ми залишимося без держави Україна, хоч у шароварах і вишиванках!
Мені ніяково давати поради високопосадовцям, але все таки насмілюсь висловити декілька.
Перше. Кабміну, спільно із вченими-економістами, слід негайно розробити стратегію відродження і розвитку базових, притаманних Україні і перспективних галузей економіки (лісопереробки, отримання доданої вартості від переробки сільськогосподарської продукції) та ін.
Друге. Країна несе великі моральні і грошові збитки від нелегального добування бурштину та варварського знищення земельних і лісових ресурсів. Тож, необхідно навести лад у цій справі.
Третє. Раджу відрядити інкогніто когось з урядовців на митницю для розкриття схем і такс на перевезення будь-яких товарів і вантажів. Втрати від ввозу авто на євробляхах здаватимуться квіточками, краплею в морі.
Четверте. Земельні відносини мають бути ринковими, а не у безконтрольному використанні новими поміщиками. Я не вірю, що, врахувавши досвід роздержавлення держпідприємств і майна, не можна оминути процесу «прихватизації» землі.
П’яте, і найголовніше. Організація роботи старих і новостворених органів правоохорони, правосуддя: поліції, ГПУ, НАБУ, САП, НАЗК, ДБР, реалізація «досягнень» електронних декларацій переконливо доводить, що все це реформування, необхідне, в першу чергу, для замилювання очей МВФ, з метою отримання кредитів для погашення минулих.
Так довго тривати не може, адже уже в наступному, 2019 році, для їх обслуговування потрібно 145 млрд. гривень. А загальні виплати Держбюджету за боргами у наступному році становитимуть 417 млрд. гривень.
А якби потривожити та поговорити, як кажуть, «по дорослому», із власниками виведеного (вивезеного за кордон) капіталу, як колись у Грузії, та вкласти повернуті кошти у нові підприємства, наукомісткі галузі, створивши нові робочі місця?! Зробити чесно і справедливо, то не було б потреби у послугах МВФ і подібних, працездатні і молоді люди вернулися б в Україну!
А ще надзвичайно важливо, кінець-кінцем, максимально спростити систему оподаткування, враховуючи інтереси і можливості малого і середнього бізнесу, гарантувати їм стабільність і недоторканість на рівні Конституції. Ожив би і міцнів, розширювався б і середній клас — як запорука стабільності і розвитку, пішли б і омріяні іноземні інвестиції.
Тільки тоді, на базисі розвитку економіки, ми змогли б створювати соціальну інфраструктуру, модернізувати освіту, відроджувати духовність і культуру в широкому розумінні.
Цей перелік можна було б продовжувати, але скажу наступне. Своїм зверненням хочу, щоб «зверху» не приймали нас усіх за дурнів чи ідіотів. Ці, та ціла низка інших питань, лунали та були записані в передвиборних програмах і гаслах політичних партій і кандидатів. Тому нам, електорату, слід критично оцінювати зроблене, розрізняти брехню і цінувати правду, не піддаватись на порожні обіцянки. Тільки тоді наша країна рухатиметься не в лихі 90-ті, а до Європи і цивілізованого світу, про що проголошувалось на останньому і попередньому майданах.
Тож, успіхів нам!
З повагою
Микола ПАЛАМАРЧУК, м.Новоград-Волинський