ПЛАЧУТЬ МАМИ…
Плачуть мами, сльози градом
Ллються із очей.
Плачуть мами, що втратили
На війні дітей.
Скільки їх, любих, коханих
Не вернулися в дім.
Скільки синів, скільки дочок,
Скільки стало вдів?
Стала сиротою хата,
В чорнім траурі сім’я.
Ой, яка ж війна проклята
І страшне її ім’я.
Виглядає мати сина,
Кожен день — неначе ніч,
Як ти, рідная дитино,
В болотах, в снігах стоїш?
Не спить, молиться, чекає,
Що подзвонить син,
Туга душу розриває —
Ти ж в мене один…
Озовись, кричу, благаю
На хвилиночку, на мить,
Вітер свище, сніг кружляє —
Телефон мовчить…

---

САБІНІ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ…
Інша мама свою дочку теж не вберегла.
Таку молоду, вродливу забрала війна.
Вона пішла рятувати солдатам життя,
А собі судилась доля піти в небуття.
В небуття, о ні, у небо — за народ свій, за життя —
Господь Бог забрав до себе, там продовжив їй життя.
Вона так любила сонце, квіти, усмішки, людей.
Завжди ніжна і весела — така була кожен день.
Мріяла, що скоро вже закінчиться війна,
Буде щастя й мир навколо, розцвіте весна.
Вража куля наздогнала, снайпер цілиться, не спить.
В друзів на руках вмирала, все скінчилось в одну мить…
Мамі пронизав меч серце, струмінь крові на землі.
День погас і туман сірий простелився по ріллі.
Мама все таки не вірить, що промінчик сонця згас,
Не побачить, не зустріне, не обійме ще хоч раз.
Війна іде, війна кривава, за кожен крок священної землі.
І лине пісня: «Україні слава! Героям слава! Мертвим і живим…»