ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА
Кузьма Прискун (імена в матеріалі змінено) подався у світи одразу по закінченні школи. Спочатку вчився в обласному училищі на будівельника широкого профілю. Потім ходила вулицею чутка, ніби він гризе граніт науки у якомусь інституті в столиці. А затим Кузьма Прискун несподівано опинився за кордоном, на заробітках. У рідних пенатах неборака-мандрівник об’явився десь через півтора десятки років.
Спочатку колишні знайомі і сусіди його й не признали. Колись сухорлявий хлопець змужнів, поширшав у плечах. Із лиця став вродливіший. А його чорне темне волосся, що прикривало вуха, зробилося ще чорнішим і густішим. Проте, лишилася його вада — замкнутість, а також отой хитруватий, ніби оцінюючий, погляд із-під чорних густих брів.
На розпитування старої Катерини Іванівни, його матері, де був, що робив, син ухильно віджартовувався:
— Світу хотів побачити. Як там, що там… Але вдома — краще. І вже нікуди не поїду. Тут я залишуся назавжди.
— Ну, а хоч женився чи як?
— Ще встигну.
— Що, і не було нікого на прикметі?
— Ееее… Таке-всяке.
— Ох і блудний ти у мене, синку. Батько таким не був. Царство йому Небесне…
Не можна сказати, що Кузьма Прискун приїхав у добротному вбранні. Звичайні, не першої свіжості, «потерті» джинси, синя футболка, сірі кросівки. Проте, що було очевидно, заявився він при грошах. Тиждень не вилазив із кафе (тулилася «забігайлівка» до старих лип, що в кінці вулиці), виставляючи могорич місцевим браткам, ласим хильнути «на дурняк».
СТРИПТИЗ НА РІЧЦІ
За старими липами, в яких ховалася «забігайлівка», грунтова дорога круто збігала вниз до річки. У цій місцині вона була широка, але неглибока. З піщаним дном. Місцями — з кам’янистим.
Саме сюди, поміж плакучі верби, у спекотні дні місцеві мешканці прибігали, аби охолодитися, полежати в затінку прибережних густолистих дерев.
А хлопчаки та дівчата і в похмурі дні майже з води не вилазили.
Збігав черговий літній день. Сонце хилилося до крайнеба.
Трохи далі від місцевого «пляжу» дітлахи хлюпалися біля трампліна, якого з соснових колод парубки спорудили на початку літа.
Якоїсь хвилі їхню увагу привернув чоловік середніх років, що з’явився за кроків двадцять від них. Він кілька хвилин непорушно стояв під вербовою кроною і, якось дивно посміхаючись, дивився на підлітків. А потім цей чоловік почав знімати із себе сорочку, штани, взуття. Робив це повільно, з якоюсь насолодою. Демонстрацію з роздяганням і рухами тіла цей чолов’яга робив так, наче він перебував не на березі річки, а на сцені стриптиз-бару.
Наша молодь, більш обізнана в теперішніх реаліях життя, одразу збагнула, що до чого.
Один із хлопців похизувався своїм знанням:
— Факт, що в цього чудія щось із орієнтацією!
Інший, молодший, додав:
— Цей дядько приїхав до баби Катерини.
А дванадцятирічна Маша внесла ясність:
— Він — її син. Мені мама казала.
Підлітки ще трохи покепкували зі стриптизера і почали розходитися по домівках.
ПРИСТАВАННЯ НА ДОРОЗІ
Сутеніло.
На дорозі Машу і її молодшого брата Богдана (неподалік лип) перепинив отой чолов’яга з річки. Поцікавився, як звати підлітків. А затим він зневажливо підштовхнув рукою в спину Богдана:
— Іди, малий, додому.
Хлопець спантеличено відійшов убік.
А Маша з обуренням заступилася за брата:
— Чого ви його чіпаєте?
— Ух, яка сердита симпатяшка! — похітливо посміхнувся гевал і обняв дівчину за тендітний стан.
— Не лізьте до мене! — у гніві вигукнула Маша.
Та Кузьма Прискун (а це був саме він) уже міцно притис дівчинку до себе. А відтак поцілував її у щоку.
— Пустіть! — відбивалася неповнолітня полонянка.
Однак хіть у неадеквата посилювалася.
— Ну, не шуми. — дихнув той перегаром. — Тихо. Чого ти?
А Богдан вже кинувся до бару.
— Допоможіть! Допоможіть!.. — кричав він на ходу.
На крик із «забігайлівки» вибіг дядько Вадим, місцевий житель.
— Що таке, хлопче?
— Он там… Мою сестру… Отой…
Дядько Вадим подививсь у той бік, куди показував Богдан.
Кузьма Прискун, побачивши, що на його звернули увагу, кинувся в придорожні кущі.
А дядько Вадим — до дівчини:
— Чого він від тебе хотів?
Але Маша і слова не могла вимовити. Стояла біла, мов стіна.
Сусід відвів дітей додому і розповів їхньому батькові, Петру Супруненку, що сталося неподалік річки.
СУТИЧКА
Розлючений Петро Супруненко наздогнав Кузьму Прискуна неподалік його подвір’я.
— Стій, Кузьма!
Той визвірився:
— Чого треба?
— Ти що, Кузьма, дівчаток любиш?
— А тобі яке діло?
— Кузьма. Ти не зрозумів. Ти зачепив мою дочку. Ти не просто її зачепив. Ти, ідіот, її психічно травмував! Сидить удома і дивиться в одну точку.
— Та пішов ти…
Грубо вилаявшись, Кузьма Прискун ступив до свого двору.
Однак Петро Супруненко схопив сусіда за плече і різко розвернув його лицем до себе:
— Стій, збоченцю!
У відповідь Кузьма Прискун різко затопив кулака в живіт Супруненкові. Але останній також не лишився в боргу й кілька разів завдав ударів у черево супротивникові.
Кузьма Прискун гекнув і повалився на землю.
— Ще буде розмова, — пообіцяв Машин батько й пішов додому.
ТРАГІЧНА РОЗВ’ЯЗКА
Вже через годину Петро Супруненко, дізнавшись, що Кузьма Прискун втратив свідомість і не приходить до тями, вивів із гаража своє авто і поїхав до його дому.
— Треба в лікарню везти, — сказав старій Катерині Іванівні.
— Нехай. Минеться, — сердито відказала мати Кузьми. — Навіщо ти його бив? Не може бути, щоб він до дівчаток приставав. Не вірю.
— Він не тільки чіплявся до моєї малолітньої доньки, а й до дорослих жінок. Послухайте сусідів.

До ранку Кузьма Прискун не дожив. Помер від крововиливу в черевну порожнину.