Обговорення святкового столу традиційно почалося заздалегідь — за тижнів два до Нового року.
— Отже, шановні колеги, поки наше начальство перебуває у відрядженні, то мусимо взяти на себе ініціативу й обговорити наступні заходи. А вони — не за горами. Тим більше, потрібно наперед замовити кафе, бо ще трішки — і святкуватимемо на вулиці, — розпочала менеджер з персоналу Ліда Тюльпанчик, енергійна працівниця фірми.
— А куди поспішати? — відірвався од паперів діловод Єгор Кріселко.
— Як, куди? — здивовано випрямилася Ліда Тюльпанчик. — Кажу ж: потрібно забронювати столики в кафе. А ще треба їм дати аванс. Зрештою, узгодити час застілля. Замовити страви…
— О! А олів’є буде? — ковтнувши слинку, перебив брокер Микита Сухенький.
— До страв іще дійдемо, — сердито зиркнула на колегу менеджер з персоналу. — До речі, — додала вона, — я пропоную зібратися на другу дня.
— Та ви що?! — аж відсахнувся до вікна Антін Брилюк, помічник боса фірми. — Та я до сьомої вечора вже ніякий буду! Давайте, хоча б, на п’яту. Або шосту.
— Гаразд, до цього питання ми ще повернемося, — мовила Ліда Тюльпанчик, роблячи в блокноті якийсь запис. — А тепер потрібно з’ясувати, чи всі братимуть участь у заходах. Усі йдуть, хто тут присутній?
— О! А олів’є буде? — знову за своє Микита Сухенький.
Ліда Тюльпанчик відчеканила:
— Та зачекайте зі своїм олів’є! Мене зараз цікавить, чи всі братимуть участь у новорічних заходах?
— Я не знаа-аю, — солоденько потяглася за робочим столом друкарка Сніжана Круп’якіна, вловивши на собі погляд Ліди Тюльпанчик. — Минулого разу мені після тих гулянок таке наснилося…
— І що тобі наснилося? — підпрягся рекламний агент Марко Бугаєвський.
— Та. Всяке таке, ах-ах, — відказавши, позіхнула Сніжана Круп’якіна. — Хоча б ти наснився, Марко.
Рекламний агент лукаво прищурив око:
— Невже?!
— Ага.
— І в якій, цікаво, ролі?
— Не те, що ти подумав, дорогенький Марко.
— А що?
— Багато чого. А ще наснилося мені, ніби ти, Марко, гопака відбивав на автовокзалі.
— Це ж треба?
— Ага. На бачку.
— На якому бачку?
— В який усяке викидають…
— Не фонтан... Дивно.
— І я так думаю: до чого б це?
— Так, до діла! — перебила Ліда Тюльпанчик і перейшла на пікантну тему. — А тепер — найголовніше питання. Скільки на душу братимемо, кгм, того, що душу веселить?
— По дві на душу! — вигукнув Антін Брилюк.
— Та ми стільки не подужаємо! — запротестувала дизайнер Нонна Непійко.
— Еге! — іронічно посміхнувся Марко Бугаєвський. — Чоловіки хоч на перекур виходять, а жінки сидять, сидять, сидя-ать…
Сніжана Круп’якіна образливо перебила:
— Це не значить, що ми без вас зловживаємо отим звеселяючим.
— Кріселко, а ти що скажеш? — Ліда Тюльпанчик лукаво перевела погляд на діловода.
— Ні-ні, — одмахнувся той. — Я не буду.
— Як минулого разу?
— А що — минулого разу?
— Казав, що не питимеш. А потім, як приклався, то аж із вух потекло.
— Ну…
— То як?
— Ну, може, трошки.
— «Нуль п’ять»? — підхихикнув Антін Брилюк.
Діловод важко зітхнув:
— Е-х-хи-хи-хи…
— Ясно, — сказала Ліда Тюльпанчик і знову до свого блокноту. — Так і запишемо.
— О! А олів’є буде?..
— Микито, буде олів’є! — зіронізував Антін Брилюк. — Буде і циганочка з виходом!
— Серйозно?!
— Так, увага! — суворо підняла руку Ліда Тюльпанчик. — Тепер щодо олів’є. Тьху-ти! Щодо меню…
Тепер почав позіхати Антін Брилюк.
Очевидно, що його і ще декількох членів колективу страви вже не так цікавили. Мабуть, через те, що меню, як завше, буде непоганеньким. І головне, що вирішено питання щодо «душозвеселяючого»...