Він надувся і мовчав.
А вона йому вичитувала:
— Як ти міг? Совість у тебе є? Я ж ці продукти купила на свято! Скільки грошей за них угехкала! А ти їх з’їв!
Очевидно, йому стало совісно, і він опустив очі.
— Мовчиш? Соромно? — щодалі розпалювалася вона. — А ти про нас подумав? Як тепер святкуватимемо, га? Чого очі ховаєш? Усю ковбасу вмолов, бусурман! І куди воно тобі влізло?! Чи решту десь заховав?
Він краєм ока нашорошено зиркнув на неї.
— Дивишся? — шпетила вона його далі. — Безсовісний! Безсердечний!
Він уже двома очима вирячився на неї. А потім важко гикнув.
Це її дужче розізлило:
— Ага! Назад лізе? Аякже! Стільки вмолоти! Навіть оселедцем не погребував! Я ж його на «шубу» брала! Він же солоний! Со-ло-ний! Питоньки не хочеш, часом? Га? Мовчиш? Куди очі ховаєш?
Він знову гикнув.
Від цього вона прийняла войовничу позу:
— Отак би щось ухопила та як сперезала би!
Він увесь зіщулився. Позадкував до стінки.
А вона не могла заспокоїтися:
— Знову треба йти до магазину. Знову витрачатися. Ненажера така! Я ж тільки на кілька хвилин вийшла. А він… Безсердечний! От що мені з тобою робити, га? Це ж уже не вперше. Прив’язувати тебе? Мабуть, так і зроблю! Добре, хоч шампанське не можеш відкривати. А то і його, мабуть, видудлив би, поганець. Поганець, еге ж?
Та йому, зрештою, набридли кпини господарки, і він, ображено нявкнувши і нервово крутнувши рудим хвостом, почалапав спати під ялинку.