Хлопці сіли за стіл і закам’яніли… На столі стояв літр горілки і мисочка… ліщинових горіхів.
Першим розтулив губи Павло Сайгак (імена в матеріалі змінено):
— Що це, Льоха?
Олексій Будняк (господар оселі), звівши плечі, винувато проказав:
— Горішки.
— Я тобі що, білочка?! — дратівливо запитав Сайгак.
Втрутився Максим Нечердай:
— Павло, а може, в нього «білочка»?
Будняк набундючився.
— Ну, не має в мене більше чим загризнуть, — образливо кинув він.
Сайгак загигикав, а відтак, глипнувши на ліщинові горішки, спитав:
— Для тебе є! Горішки! Гризи!.. Добре. Не ображайся, друган. Але міг би і в магазин зганять.
— Не встиг. Думав збігати. Та у вас же плани раптом змінилися.
— Не у «вас», а у «нас». Звякнули, щоб раніше товар забрать. Добре. Це… Максе!
— Що?
— Дуй у магазин. Консервів пару банок візьми. Хліба. Ну, і чіпсів, може.
— А чьо я?
— Так у тебе ж тачка!
— А. Ну, да.
— От, блін, «да»!.. На бабки. Дуй.
Максим Нечердай справився миттю.
Розливаючи самогон по чарках, Сайгак насмішкувато мовив:
— Макс не п’є. Він за кермом.
— А чого це?
— Нам ризикувати не можна.
— Гаразд. Я потім своє наздожену.
Випили. Закусили.
Потім Сайгак уже серйозно сказав:
— Тепер щодо нашої справи. Адресу я отримав. Наркота на місці. Через годину маємо забрати передачку. Костюми готові. Ті, в яких ми підробляли минулого року. Тепер вони для кращої справи підійдуть. Ти, Льоха, будеш за Снігуроньку.
— Ну, Снігурочка так Снігурочка. А ти — Дідом Морозом?
— Не Дідом Морозом, а Санта Клаусом!
— Та яка різниця…
— Велика. Гаразд. Давайте ще по одній бахнемо і будемо збиратися.
Проте «ще по одній» не вийшло — пропустили і «по третій», і «по четвертій». А вже тоді поспіхом почали збиратися в дорогу.

Їдучи, Максим Нечердай лаявся:
— От, твою… Понасипало! Хоч би вже припинив падати!
Павло Сайгак зауважив:
— Максе, ти в лобове скло краще дивився б.
— А я куди дивлюсь?
— На мене більше зириш. А тачку заносить. То в один бік, то в другий.
Нечердай насупився. Замовк.

Нечердай лишився в салоні авто.
Сайгак і Будняк, уже помітно захмелілі, захрумотіли снігом до під’їзду багатоповерхівки.
Із квартири, в яку вони по-
дзвонили, з усмішкою на обличчі, вийшов молодий широкоплечий чоловік. Побачивши перед собою Діда Мороза і Снігуроньку, ніби здивовано хихикнув, а відтак поцікавився:
— Ви, часом, не помилилися?
— И-и, — підпило мотнув головою Дід Мороз і, крекчучи, почав поправляти невеликий мішок за плечима.
А Снігурочка (язик у «неї» заплітався) додала:
— Адресу нам точну дали.
— Діду Морозе, а чого в Снігурки голос чоловічий? — спитав господар квартири.
— Я — Санта Клаус! — І Сайгак перейшов на шепіт. — А Снігурка для конспірації.
— Ясно, — лице власника квартири набрало серйозного вигляду. Відтак спитав. — І що далі?
— Ну… — на якусь хвилю зам’явся Санта Клаус. — Пакет давай.
— Пакет?
— Ну-да.
— Чекайте…
Збоку все виглядало кумедно, смішно. Хтось зауважив би, мовляв, як таким суб’єктикам могли доручити отримати певну кількість наркотичних засобів, за які органи правопорядку суворо карають. Але чого не трапляється у нашому житті.
Зрештою з квартири вийшов отой широкоплечий. Протягнув Санта Клаусу чорний целофановий пакет.
Сайгак здивовано розширив очі:
— А чого такий великий? І важкий?
— Для конспірації! — загадково посміхнувся господар квартири і в тому ж дусі додав: — Це подарунок від мене.

Коли сіли в салон легковика і розгорнули «подарунок», у всіх на лоби полізли очі.
Сайгак, гидливо розсовуючи в пакеті порожні пляшки і всілякий непотріб, просичав:
— Що це таке?
— Сміття, — не менш розгублено проказав Максим Нечердай.
А Олексій Будняк обнадійливо припустився думки:
— Може, він правду сказав, що для конспірації. А наркота — на дні пакета.
Павло Сайгак, помітно тверезіючи, витрусив уміст пакета під ноги. Знову все ретельно передивився.
— Немає. Немає наркоти. Це як? — Сайгак якусь часину помовчав. Затим несподівано ляснув у долоні. — Він питав чи ми не помилилися дверима… Льоха, який номер був на дверях квартири?
— А фіг його знає.
— Ото лохи! Точно переплутали. А той субчик, га? Козел! Смердючу торбу всучив! Познущався! Винесіть, пацани, замість мене сміття з хати!.. Льоха! Наверх!
Знову піднялися на потрібний поверх.
— Так і є, — дратівливо видушив із себе Сайгак і кинув чорний пакет під двері двадцять шостої квартири. — Лоханулися. Нам треба двадцять дев’ята. А вона навпроти.
І Сайгак натиснув кнопку дзвінка тепер у потрібну квартиру.
І вже за кілька секунд вийшов чорнявий молодик і заклопотано проказав:
— А Санта Клаус. Снігурка.
— Ми, ми. Давай передачку.
— А чого так пізно?
— Ну… — зніяковів Сайгак. — Дорога погана.
— «Дорога…»! Ждіть.
Через півхвилини молодик виніс пакет. Але вже значно менший.
Взявши його до рук, Сайгак, показуючи на квартиру навпроти, спитав:
— А хто тут живе?
— Навіщо тобі?
— Та так.
— Не бійся. Дивак там живе. Але у дверний «глазок» не підглядає.
Коли чорнявий зник за дверима своєї квартири, Олексій Будняк кивнув на двері того «дивака».
— Ні, — хитнув головою Сайгак. — Зайвий шум нам ні до чого.
А коли вийшли надвір, фальшивий Санта Клаус, зло кинув:
— Так, другий поверх… Значить, он вікно того вилупка. — Сайгак розглядівся навколо. Біля ніжки лавки, в снігу, побачив порожню скляну пляшку. Швидко підняв її і тут-таки пожбурив у вікно другого поверху.
Задзвеніло скло…
А далі…
А далі все просто. Багато хто бачив, як якийсь Дід Мороз, біля котрого стояла Снігурочка, щось кидав у вікна будинку. Чули дзенькіт скла. Бачили, як ті харцизяки швидко кинулися до легковика і поїхали. А хтось із мешканців багатоповерхівки, що проходив повз, і номер авто запам’ятав.
Тут «машина» і закрутилася…