www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины
free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Різдвяний переполох у Великих Горбках

11 Січня 2019 | Оприлюднив: | 40 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Колись на хуторі Великі Горбки було до півтора десятка дворів. Тепер їх утричі менше. Молодь давно повиїжджала, лишились самі старі баби та дідугани.
Великі Горбки так далеко були заникані від цивілізації, що до них дуже рідко забреде який подорожній. Навіть «чужих» грибників тут ні разу не бачили. І заїжджа автомашина тут була надзвичайною рідкістю. Окрім, хіба що, поштарки, котра приносила пенсію і таку-сяку газету на хутір, та ще — автолавки. Знайшлася добра душа в особі Руслана, котрий раз на півтора-два місяці на своєму «бусику» заїжджав у це заблукане поселення.
Якось на Різдвяні свята до старих Мирослави і Сави Нечуйвітрів постукали в двері і загорланили:
— Дозвольте посівати!
Баба Мирослава, пораючись біля пічки-плити, здивовано звела вицвілі брови, а відтак пробурмотіла:
— А це хто там із хутірських глузд дорогою розгубив? — Однак її і цікавість розпирала. Тому й дозволила «посівальникам» увійти до хати. — Та заходьте вже, збитошники!
З холоду до хати ввійшла молода пара. Щоки в обох червоні, очі горять. Цікаві. Хукають у долоні, потирають.
Потім молодичка, жваво закинувши за голову капюшон брунатної дублянки, весело прощебетала:
— Доброго дня вам!
— Доброго, доброго, молодята! Заблукали?— відказала баба Мирослава і, не давши відповісти нежданим гостям, додала шпильки. — А де ж ваше посівало? Чей не знаєте, що до посівання ще трохи зарано?
Підпрягся і дід Сава, закінчивши підкладати березові поліна в топку:
— Дик, чого поріг топчете, молодьож? Проходьте до хати. То, хто ви такі і звідкіля?
— Не впізнаєте? Ні?— захихотіла молодичка.
Баба Мирослава пильніше придивилася до гості і як лясне в долоні:
— Бооо-оже! Настуся! Внучечка! Виросла ж як! А то ж хто з тобою?
— Андрійко. Чоловік мій.
— Еге ж, бачила на хвото. Та що те хвото…
— А ми вам телевізора привезли!
— А ти точно наша внучка?
— Бабо Миросла-аво-о…

* * *

Принагідно завважити, що колись давно у Нечуйвітрів був телевізор «Рекорд», один із перших див побутової техніки колишнього Радянського Союзу. А коли те «диво» остаточно своє віджило, то так склалося життя, що нового телевізора купити не спромоглися.
А згодом «кануло в лету» і дротове радіо. То дід Сава частенько повторював: «Дик, живемо, як ті потурмаки».
Коли дорогі гості принесли телевізора, гостинці, що привезли легковиком, роздяглися, то, як зазвичай, почалися розпитування, частування.
Потім баба Мирослава, милуючись молодятами і втираючи радісну сльозу, сказала:
— В гарну пору ви, дітки, приїхали. На Різдвяні свята! І, того… Чей зговорилися всі чи як?
— Про що ви, бабусю? — незрозуміла Настя.
— Та Саливонам, що біля багнища хата кублиться, на тому тижні діти також телевізора привезли.
— От причепилася стара, — перестав гладити пишні білі вуса дід Сава, що підковою спадали йому до підборіддя. — Як той казав, збіглося такечки.
Аж тут Настя поспіхом підвелася і підійшла до вікна. Стала спиною до всіх і шпарко почала говорити. Чи то до шибок, чи то до рами віконної.
Стару так і зморозило.
— Бо-оооо-о-же! Сама з собою говорить!
— Бабо Мирославо! — захихикав Андрій. — Настя по телефону говорить!
— А то ж як? Господи помилуй!
— Дуже просто. Вставляється у вухо мікрофон і говорить.
— Телехвон уставляється?
Дід Сава був у цій справі дещо підкованіший (від когось про таке диво спілкування вже чув). Тому поспішив похизуватися:
— Та мікрофон! А телефон у Насті в кишені. В штанцях.
— Ти ба! — баба Мирослава здивовано повернула голову до старого. — Не відала, що такий навчений!
— Дик…
— Дик-дик-дик-тринди-дик! — дратівливо перебила вона діда Саву. (А сперечалися старі, до слова, частенько.)
І той собі запалився:
— Гой, стара!
— От тобі і «гой»!
— Та ви чого, мої любі? — зрештою відійшла од вікна Настя. — З мамою говорила. Всім гарячий привіт передавала. Сказала, щоб я за неї вас усіх поцілувала.
Настя цьомкнула бабу в щоку, а потім — і діда. Відтак здивовано поцікавилася:
— Чого це ви сваритеся?
— Дик, через твій телефон.
— А ми і вам привезли! Телефон. Мобільний, — весело проказала Настя. — Навчимо вас ним користуватися. Тільки… де ви будете рахунок поповнювати? Придумала! Ми вам на ваш рахунок перекидатимемо кошти.
Баба Мирослава зачудовано спитала в діда Сави:
— І що вона ото такого лепече?
— Телефон, стара, тепер у нас буде! От що!
А внучка, закотивши очі, мовила:
— Як у печерному віці.
— Чей, як Бог дав. Хата своя. Худібка є. На земельці, слава Богу, ще самі трохи длубаємося. А печери є. Ближче до Бобрової Гаті. Там старовіри колись жили. Неподалік, у вербичках, халупа стоїть відлюдкуватої Параски Кущ.

* * *

Зимній день короткий. Упали сутінки. Хутором — жодного руху. Хіба що, то там, то там озивалися господарські собаки. І крізь шибки вікон чулося переривчате завивання вітру.
А в оселі Нечуйвітрів жінки чаклували над вечерею.
Дід Сава пантрував пічку.
Андрій копошився біля телевізора. Розклав переноску, приєднав тюнер. Відтак підключився до електромережі і налаштував канали. А коли Андрій увімкнув перший-ліпший канал і в кімнати ввірвалася музика, то й усі покидали роботу.
Настя ще нічого, а баба з дідом так і застигли стовпчиками у дверях, уп’явшись в екран телевізора.
Хіба що вже десь через хвилину-півтори баба Мирослава видушила із себе:
— Боооо-о-о… Срамота-то ж яка! Гола!
— Чому ж гола? — засміявся Андрій. — На співачці спідничка є. І блузка.
— Яка ж то… чей, скільки там тої с-с-під-нички?
— Міні-спіднички.
Баба Мирослава перевела погляд на старого. І вицвілі її брови враз уверх підскочили.
І як рявкне:
— А ти чого втелющився на оту повійницю?!
Старий од несподіванки аж відсахнувся.
— Дик…
— Дик-дик-дик!
— Так, родственнички! — не дала знову розгорітися вогню Настя. — Ну, що вам знайти? Поклацай-но, Андрійку, пульт.
Коли на екрані телевізора з’явилася поважна особа і бабі сказали, що то є наш Президент, баба Мирослава аж прицмокнула:
— Який файний дядько!
Дід Сава, ясна річ, таке зухвальство ніяк не міг пропустити повз свою увагу:
— Ач, а на мене налетіла, що, дик, очі вилуплюю на повійок!
— Та я ж, старий, не у тому смислі!
— Дик…
— Дик-дик-дик!
Настя:
— Андрію! Включи мультики!
До хати ввійшла сусідка Ганна Саливон.
— Зі святами, дорогі сусідоньки і люди гороцькі!
— Спасибі, Ганно! — приязно відказала баба Мирослава. — Проходь, дорога сусідко. Сідай ось.
Але Саливониха не сіла. Стала в дверях і дивиться на телевізор. Дивиться мовчки і дивиться.
Що аж баба Мирослава не витримала:
— Чей, телевізора не бачила? Тобі ж раніше привезли.
— Так, той, — зрештою здивовано відказала та. — У вашому телевізорі показують таке, як і у моєму телевізору показують.
— Дик, кгм, а ти думала, що в кожному телевізорі про інше показують?
— Старий! Помовч!
Довго довелося Насті пояснювати Саливонисі, чому однакове показують у їхніх телевізорах.

* * *

Через день гості мали вже їхати. Баба з дідом бідкалися, що внуки так мало в них побули. Але Настя і Андрій таки повинні були їхати. Бо в кожного з них — робота.
Випроваджували внуків зі сльозами на очах.
— Спокійно, родственнички! — у своїй веселій манері заспокоювала старих Настя. — Тепер ми знаємо, в яких печерах ви живете, і від цього часу навідуватимемося до вас частіше.
Проводжати «городських» прийшов чи не весь хутір. Навіть прийшла відлюдкувата Параска Кущ, наймолодша, сімдесятип’ятилітня мешканка Великих Горбків. Кожний говорив молодятам щось добре, напутнє.
Зрештою, ті й поїхали.
А ввечері, прийшовши із хліва, баба Мирослава застала діда Саву біля телевізора.
Розсердилася:
— Знову з пультою сидиш?
Старий скорчив благальну міну:
— Дик, дай хоч на світ подивитися.
Баба Мирослава придивилася до екрана телевізора. І як рявкне:
— Знову там ті повійниці довгоногі бігають?!
— Дик, гімнастки.
— Гі… Гім… Чей, бачу, ти не тіко в телехвонах на вухах толк маєш! Ану на мультики переключи!..
…До хати тихенько ввійшла Ганна Саливон. Ступила до кімнати.
Мирослава і Сава Нечуйвітри, мов ті голубки, вкупі сиділи на ліжку і дивилися мультфільми.
Стара Саливониха солоденько зітхнула, тихенько притулилася до одвірка і подумала: «Бач, і у них таке показують!»…

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,