Гості мали приїхати завтра після обіду.
Накладаючи корові сіно в годівницю, Іван Підкова подумки всміхався: «Дива дивні і сумні творить час. Ось, ніби вчора ще, відбивали телеграми, мовляв, виїжджаємо такого-то, поїзд такий-то, вагон…».
Корова зашерхотіла сіном.
«Отак і час, — філософствував собі Іван Підкова, будуючи в голові чудернацькі порівняння. — Отак і життя. Хрум-хрум — і захрумкало день. Місяць. Рік. Десять…».
Іван Підкова — вже пенсіонер. Проте не скажеш, що цей дядько зі слабких. Зранку до вечора копошиться біля худобини. Сам — високий, плечима широкий, жилавий. Мабуть, не знайдеш у селі такого «борця» (навіть і молодого!), щоб здолав його.
Останній раз гості з далеких просторів Росії приїжджали перед війною. А коли розгорілися пристрасті навколо Криму та Донбасу, то лише зрідка дзвонили, цікавлячись, чи правда, що у вас там, мовляв, усіх снігурів поїли? Що немовлятами снідають? Що жінок гвалтують? Що москалів або російськомовних у рабів перетворюють?.. І таку всяку ахінею несуть. Одне слово, те, що їм укладають у голови їхні продажні журналісти по зомбоящику…
Раніше Іван говорив сусідам: «Приїхали гості з Московії…». Тепер каже: «Гості з-за «порєбрика»…» Та й те. Тепер багато хто так говорив.
І Іван Підкова також. Глибоко вже засіли в пам’яті події 2014-го, коли у східних і південних містах країни почалися масові заворушення. Коли озброєні «калашами» ватаги захоплювали адміністративні будинки, і московські спецназ-журналісти на весь світ трубили, нібито, це українські ополченці, а не російські військові, яких «там нєт». Однак отих озброєних до зубів «ополченців» видавала чітка російська мова, говірка. Особливо оті «порєбрикі», тобто, бордюри, за які несамовиті зброєносці заганяли оборонців будівель або просто зівак.
Та все те показували по телевізору. А пізніше багато чого Іванові розповідав його зять, якому довелося брати безпосередню участь у тій «гібридній війні».
Так от, гості. Звідти. Надумали приїхати. На диво!
Не злякалися, що їх бандерівці чи «правосєкі» можуть на шашлик пустити. Або у рабів обернути…

Підкови завжди були раді будь-яким гостям. Тим більше, родичам.
А приїхали Іванів брат Федір, його дружина Марія, корінна росіянка, та їхній двадцятип’ятирічний син Матвій.
Йшов другий день по приїзду далеких гостей.
Жінки копошилися на кухні.
Іван порав хазяйство. Виходячи з хліва, побачив брата. Той курив біля паркану і розглядав довкілля.
— Гарно тут у вас! — дивлячись на засніжений ліс, сказав Федір.
— Та непогано, — замислено відказав Іван.
Пихнувши цигарковим димком, Федір ущипливо спитав:
— Коли, брате, вже будете приєднуватися до нас?
Подібні братові закиди завдали Івану болю, проте він намагався відкрито цього не показувати. Іван гадав, що за ці роки війни Федорові погляди щодо нього, його сім’ї, країни, мали б змінитися. Мусив би вже побачити справжнє обличчя цієї безглуздої війни. Мав би зрозуміти, хто насправді розв’язав цю бійню, і з якою метою. А бач…
— Приєднуватися? Та ніколи, — коротко і з насмішкою на устах кинув Іван.
Федір похмикав-похмикав, пожував масні губи, а відтак, ніби зі здивуванням, зауважив:
— Так ви ж без нас не виживете.
Це розсмішило Івана.
— Ми, брате, ще не таке переживали. А ось ви не переживете. Потопить вас у болоті ваша злоба, брехня, зверхність, зарозумілість. Згадаєш мої слова. Потопить. — Іван з-під брів подивився на брата й додав. — Випливеш з того багна — приїжджай.
Федір потішно розреготався. Аж сльози йому на очах виступили. Втерши рукавом куртки вологу зі щік, повік, Федір мовив:
— Розсмішив ти мене, Іване. Розсмішив. Хто ж таку міць, як Росія, потопить?! Наївний ти, брате. А ось, якби не ви…
Іван здивовано подивився на брата.
— Що — ми?
— Через вас розвалився Союз.
— Згадала стара, коли молодою була! — зіронізував Іван. — Часу-то минуло.
— А наслідки й досі відчутні.
— Розумію. Нема звідки тягти.
Брат, наче не чув:
— Все одно від нас нікуди не дінетеся. Приєднаєтеся. Або приєднаємо.
Іван умить напружився, відчув, як йому засвербіли долоні. Однак, стримуючи гнів, з осудом мовив:
— Федоре. Ти ж тут народився. Що ти верзеш?
— То й що, що родився? Народ-то один. Що там, що тут. Брати. Братня любов!
— Ми вашу «братню любов» уже побачили. І «руській мір» також, — важко зітхнув Іван і раптом сказав. — А ось, наприклад, війна йде далі. Ми — в окопах. Я — з цього боку, ти — з того. Стрілятимеш у мене?
— Не зна-а-ю-у, — здвигнувши плечима, протягнув Федір.
Іван же настирно, навіть уже запально, допитувався:
— Як-то не знаєш? Ви прийшли на мою землю. Зі зброєю в руках. Я — стрілятиму! А ти?
— Та не знаю я! — вже злякано відказав Федір і відступив од брата на два кроки. — Чого ти розпалився? Піду до хати.
— Та ото ж… — з посмішкою відказав Іван і хотів ще додати «що так буде краще», але промовчав.

Коли Іван закінчив поратися біля хазяйства і зібрався було йти до оселі, з веранди викотився опецькуватий синок Матвій. У вухах — навушники. Коливається узад-вперед, мовби «ванька-встанька». Очевидно, в такт музиці, що лунала з його мобільного телефону.
Важкий осад ще лежав на Івановім серці від розмови з братом.
Коли нащадок брата зійшов із ганку, сам не знає чому, спитав у хлопця:
— Цікаво, а що молодше російське покоління думає про Україну?
— Що? — недочув той, виймаючи з вуха один навушник.
— Кажу, а що ти думаєш про Україну?
— Та нічого не думаю, — байдуже кинув той і копнув носком черевика сніг.
— А телевізор вдома дивишся?
— А на фіга він мені. Я в Інтернеті торчу.
— Ну, а там про Україну читаєш?
— Та на фіга мені це?!
— А з твоїх знайомих чи з сусідів хтось воює?
— Ну, записуються мужики у військкоматі. Хто — на Донбас, хто — в Сирію. Хто куди.
— А ти?
— А на фіга мені? Мені й так добре. Працюю. На життя вистачає.
— А ще чим займаєшся?
— Ну, часом рибалка. Бухнемо там. Відпочинемо. А що ще треба? А у вас тут що?
«Ну ось. І цей туди ж…» — з докором подумав дядько Іван. А вголос із серцем спитав:
— А у вас що? Що у тій вашій вічній мерзлоті?
— Ну… Не тільки в нас зима.
І потім той насуплений опецьок перевальцем потупцяв на ганок.
Надворі дужче захурделило. Сніг запорошував обличчя, очі.
Зимно було і на Івановій душі. Не хотілося йти до хати. Та треба йти. Гості таки. Треба ж їх якось відбути…