Почалося…
Колись мама моєї дружини казала: «Теля ще хтозна де, а він уже з довбнею стоїть»…

Я — про вибори. Оті… Туди… Що вже почалися… Тобто, вони почалися вже давно. Хоча, насправді, вони ніколи не припинялися.
Диво — в іншому.
Перед обідом ця придибенція трапилася. В неділю. Якраз після Водохреща.
Дзвінок у двері.
Відчиняю. Якийсь чолов’яга. У чорній шкіряній кепці. У чорній шкіряній куртці.
«Вилитий Швондєр! — майнуло в мене в голові, бо вчора закінчив читати «Собаче серце» Булгакова.
Питаю:
— Ви хто?
Візитер ніяково відказує
— Грицько Шварц я.
— Шварцнегер?
— Ні. Просто Шварц. Без «негр».
— Ясненько. А яким побутом до мене, шановний?
— Ви — Степан Андрійович Колисочка?
— А, власне, чим можу…
— Я-а… Як би це сказати…
— А чого ви так злякалися? Кажіть, як є.
— Зі штабу я.
— З передової?
— Можна й так сказати. Агітатор я.
— По чому?
— По виборах. Партія «Дамо, що хочете і скільки хочете». Яка з любов’ю до нашого електорату…
— А торба де?
— Яка торба?
— Ну, гречка, рис, олія, цукор, шнапс, закурить, потанцювать…
— Ну-у… Потанцюємо потім.
— Коли?
— Коли проголосуєте за: «Дамо, що хочете і скільки хочете».
— Так, давайте. Не серйозно це якось. Я, знаєте, віддаю перевагу отримати стільчики ввечері, а гроші — вранці…
— Ну, стільчики ми не носимо.
— Ясненько. Ану поагітуйте.
І агітатор полив медом. Мовляв, їхня партія пенсії і заробітні платні втричі підвищить. Ціну на газ зменшить удесятеро. Матерям за першу народжену дитину даватимуть мільйон, за дві дитини — два мільйони, за три — три… І так далі…
Багато чого наобіцяв Швондєр… тобто, агітатор у шкірянці. І від його слів так тепло було на душі. Особливо, коли щедрий візитер насамкінець пообіцяв, що наступного дня завітає із гречкою, рисом, олією…
Та минув день. Другий. Третій…
Не йде той Швондєр…
А може, обіцяного треба три роки чекати?
От і голосуй за таких!