Оксана і Марина (імена в матеріалі змінено) сиділи за пляшкою дешевого вина.
Після другої випитої порції Оксана почала виливати подрузі свій життєвий біль:
— І в які ж світи мій Толічок завіявся? Козел безрогий! З пузом бабу лишив і на заробітки рвонув. Мовляв, зароблю грошенят і заживемо, Оксанко, не гірше за інших! Не інакше, як до якої москальки прибився, сволото. Він ще до нашого весілля, донжуан такий, по дівках бігав. Он, — Оксана показала очима на сина, Остапчика, котрий на ліжку бавився з іграшками. — Синочку вже три рочки, а татуня й не знає, чи сина родила чи дочку.
Марина, наливши вина в стопки, співчутливо кивала головою. А відтак припустилася думки:
— А може, твого Толіка вже і в живих немає.
Оксана аж вирячилася.
— Чого це немає?
— А що, хіба мало там наших пропало? Того зарізали, того електричка переїхала, того плитою привалило, того ще чимось…
— Хтозна, — погодилася з думкою подруги Оксана і, усміхнувшись, підняла чарку. — К бісу той сум! Давай вип’ємо, Маринко!
— А я що, давай.
Коли випили і так-сяк закусили, Оксана спитала:
— Ну, а твій Льонька що там?
— Такий же козел! — гнівно кинула Маринка. — В смислі, із сухореброю Ларискою живе. Голубки!
— І ти так про це спокійно говориш?
— Та! Хіба мужиків мало?
— Молодець, Маринка! А Лариска з Льонькою, скажу тобі відверто, яке їхало — таке й здибало!
— В точку!
Подруги розреготалися.
А тут і вино закінчилося.
— Маринко, — солоденьким голоском промуркотіла Оксана. — В тебе ще є гроші?
— Ну, трохи є.
— На пляшку буде?
— Воно то буде, дорогенька, — замислено відказала Марина, додаючи, — а завтра на хліб не буде.
— Та якось воно буде.
— Що буде?
— В мене борошна трохи є. Коржів напечемо.
— Ну ти і наївна, я тобі скажу!
— Чого це?
— Та я так. Може, вистачить, га? Мене і так уже трохи розвезло.
— І мене!
Жінки знову розреготалися.
Зрештою, Марина подобрішала. Полізла за пазуху. Видобувши звідти пожмакані гривні, тицьнула їх Оксані:
— У магазин біжиш ти.
— Не питання.
Проте Оксана наче крізь землю провалилася. Марина тинялася по хаті і нервувала, прикрикувала на Остапчика, котрий постійно питав про свою маму.
Оксана повернулася десь через півтори години. Добряче напідпитку.
Марина втупилася в неї. А потім крізь зуби процідила:
— Ти де була, сучко?
Оксана не образилася. Тримаючись рукою за одвірок, замугикала:
— Ну… Знаєш… Так вийшло…
— Гроші де?
— На вино пішли.
— А вино де?
— Ну…
— Де вино, сука?!
— Так вийшло… Якось воно буде…
Марина підійшла до неї. Кивнула на двері:
— Виходь на вулицю!
Оксана підвела голову. Посоловілими очима подивилася на подругу. Осміхнулася:
— Женеш мене з моєї хати?
— Виходь! — рявкнула Марина. — Цього разу оте твоє «якось воно буде» не прокатить! Врубилася?
— Не поняла.
— Виходь, кажу!
Нарешті Оксана вийшла на ганок. А затим за її плечима гучно грякнули двері.
Марина закрилася в її хаті.
Оксана постукала у шибку. Стоячи перед вікном надворі і коливаючись, крутила пальцем біля скроні:
— Ей, прибацана! Відкрий двері!
Марина відчинила квартирку і показала їй великий кухонний ніж:
— «Прибацнієш» ти у мене! — крикнула, а потім пригрозила. — Якщо зараз не буде моїх грошей, я твого вишкварка на шматочки розріжу!
І цієї миті почувся дитячий плач.
Оксана швидко почала тверезіти. Пробелькотіла у вікно:
— Ти що, Маринко, з глузду з’їхала?
— Повторюю, — озвіріло кинула Марина. — Якщо не повернешся із моїми грошима, — малому каюк! Вкумекала, алкашка?
— Сама ти алкашка!
— Так, іду пилять твого виплодка!
— Стій, дурепо! Стій.
Марина тільки лякала. Але чим далі заходили «переговори», тим більше сатаніла. Несамовито схопивши Остапчика на руки, вона ним тицяла у вікно.
— Ти бачиш його останній раз! Де мої гроші?!
Почали збігатися сусіди. Дехто, зрозумівши небезпечну ситуацію для дитини, по мобільному викликав поліцейських.
Але і при їх прибутті, Марина не здавалася. Зробилася, мов навіжена. Вона і далі погрожувала порішити невинну дитину. Їй уже пропонували і гроші, навіть набагато більше, ніж вона дала Оксані.
Проте Марина наче їх не чула.
Поліцейські вирішили йти на штурм. Тим більше, перед ними не закоренілий злочинець. І схаменутися не встигне…
Так і сталося. Марина опинилася в руках правоохоронців. На щастя, хлопчик не постраждав.

Коли Марину вели до поліцейської автівки, один зі стражів порядку ніби про себе промовив:
— Десь щось подібне вже було.
Його колега не зрозумів про що йдеться, поцікавився:
— Ти про що, лейтенанте?
— Випадок, кажу, подібний ніби вже десь був.
Капітан, іронічно хмикнувши, відказав:
— Може, й було. І що тут дивного? Нема з кого копіювати? Тим більше, неврівноваженим. Та ще й під допінгом…