Валентин (імена в матеріалі змінено) у столиці перебував проїздом. Спочатку парубок купив квиток на потяг до Житомира, а відтак в одному із буфетів, що хаотично розкидані по всьому просторому залу очікування, купив пиріжок із сиром та стаканчик кави.
Поряд стояли декілька столиків. Один був вільний. Біля нього і прилаштувався Валентин, аби пригамувати відчуття невеликого голоду.
А за хвилю підійшло двоє однолітків. Один із них, з кирпатим носом, спитав Валентина:
— Не проти, коли ми тут пригальмуємо?
— Та будь ласка! — здивовано відказав Валентин.
Парубки поклали на столик кілька загорнутих у папір чебуреків, пластикові стопки. Була в них із собою і пляшка горілки. Але, для конспірації, не виставляли її.
— Поліцаї можуть застукати, — зиркаючи по боках синіми очима, сказав другий хлопець. Відтак додав: — Хочемо перед поїздом трохи підзарядиться. — І, ніби між іншим, поцікавився у Валентина. — Теж на поїзд?
— Умгу, — кивнув той, жуючи пиріжок і запиваючи кавою.
— А куди їдеш? Може, нам по дорозі?
— На Житомир.
— О! По дорозі! За це треба випити!
— Ні, ні, — рвучко захитав головою Валентин. — Дорога. Та й хотілося б приїхати додому… ну, свіженьким чи що.
Молодики розсміялися.
А синьоокий, гигикаючи, підтрунив:
— Батьки сваритимуть?
— Чого, — зніяковів Валентин. — Просто не хочу пити.
Кирпатоносий раптом обеззброїв Валентина. І він здався:
— А в мене сьогодні день народження.
— Ну, коли так, то трошки можна.
Потім було «ще трошки». Потім роззнайомилися. Потім випили по третій.
Зрештою, Валентин подумав, що це звичайне знайомство, і ні до чого воно не зобов’язує.
А затим до компанії підійшла чорнява симпатична юначка.
— Привіт, хлопчики! — весело прощебетала вона. Потім, ніби з докором, додала: — Думаєте, якщо до потяга ще кілька годин, то можна й погуляти?
— Чого ти, Сніжанко, відразу наїжджаєш? — ображено відказав синьоокий Тарас і відразу ж перевів тон на веселіший лад. — Може, і ти з нами трошки кирнеш? Для кайфу?
— Та пішли ви!
Щоправда, Сніжана довго не й ламалася. Вже за хвилину сама попросила:
— Гаразд. Налийте вже. Але не багацько.
— Як панянка скаже…
Валентин помітно п’янів. Може, вже і не пив би, але Сніжанина врода зводила його з розуму. Банально подумав: «Невже оце і називається: кохання з першого погляду?».
Тим більше, дівчина так і їла його очима. Кокетувала, чуднувато сміялася.
Потім вона сказала:
— Піду кави куплю.
Коли вона відійшла, Тарас по-дружньому штурнув Валентина в бік:
— Красива, правда?
Валентин зам’явся, розгубився:
— Ну… Нічогенька. А хто вона?
— Вчимося разом. В інституті. Між іншим, вона вільна.
— А…
— А в нас уже є дівчата, хи-хи! Отак-то. То що?
Валентин не зрозумів:
— Про що ви?
Втрутився Сергій:
— Підбивай клинки! Поки є шанс. До речі, коли твій поїзд?
З’ясувалося, що вони їхатимуть в одному потягу.
— Отже, — змовницьки хихикнув Тарас, — часу в тебе ще вистачить, щоб її, ну, того...
— Та ну, що ви! — аж злякався Валентин. — Хіба вона така?
— Тобі ж не кажуть, щоб ти зразу на неї стрибав, — скривився Сергій. — Поведи її куди-небудь. До поїзда ще далеко.
Повернулася з кавою Сніжана. Така ж весела, повна енергії.
— Ну що ви тут, хлопчики, не нудьгуєте?
— Та он чувак по тобі скучає! — несподівано Тарас ошелешив Валентина.
Сніжана знову захихотіла своїм чуднуватим грудним голосом. Відтак грайливо мовила:
— Невже скучає?
— Ще й як! — підморгнув Сергій Валентинові. А потім узяв Тараса за лікоть. — Пішли, покуримо.
Хлопці пішли.
А Валентин то закохано дивився на Сніжану, то ніяково відводив очі.
Вона запропонувала сама:
— Може, і ми пройдемося?
Валентин залюбки погодився, бо сам не наважувався кудись запросити дівчину.
Вже за територією вокзалу Сніжана завела Валентина в якусь глуху місцину. Зупинилися біля торця висотки, стіни якої були розрисовані графіті.
— Побудемо тут, — сказала загадково Сніжана. — Ми тут інколи час гаємо. Розважаємося.
Тільки вони спинилися, як Сніжана зненацька припала до Валентина і гаряче почала його цілувати.
Валентин здивовано вирячився і йому забракло повітря.
А дівчина все цілувала і цілувала хлопця.
Валентин правицею машинально потягся до дівочих грудей, невеликих, пружніх. А друга його рука вже огорнула дівочий стрункий стан.
— Ну, досить, досить! — як грім серед ясного неба пролунав голос Тараса. — Полизалися трохи і вистачить!
Валентин, від несподіванки відскочивши до стінки, витріщився на молодиків, які ще якихось хвилин 30-40 були десь на перекурі…
Чвиркнувши слиною, Сергій уже грубуватим голосом сказав:
— Ну що, Валік, за задоволення треба платити.
Хоч і туго, але Валентинові почало доходити, що його розвели, як малу дитину.
— Та пішли ви! — зло кинув він.
Дарма. Тарасові це не сподобалося і він сильним ударом кулака звалив Валентина на холодний бетон.
— Чуєш, лох. Не треба так з нами. Я дохідливо сказав?
Валентину ще надавали добрячих стусанів. Потім забрали в нього близько двох тисяч гривень, каблучку, годинник, мобільний телефон і, навіть, квиток на потяг.
Після цього нападники зникли.
Валентин же, дещо оговтавшись, зайшов у перший-ліпший магазин і звідти зателефонував до поліції.
Коли ті прибули, потерпілий описав хлопців і дівчину. А ще додав:
— Вони і я мали одним потягом їхати до Житомира.
Один із поліцейських скептично зауважив хлопцеві:
— І ти повірив у цю дурницю?

Тараса, Сергія і Сніжану (пізніше з’ясувалося, що ці імена зухвальці вигадали) затримали через кілька годин. Частину пограбованих грошей вони вже встигли витратити на розваги.
Після того Валентин уже не вірив у кохання з першого погляду.