Події відбувалися в невеличкому магазині на околиці міста.
Дві немолоді жінки (худорлява і повновида) між собою скаржилися на важке життя. Говорили про високі ціни, низькі зарплати, захмарні тарифи на комунальні послуги, зажерливих олігархів, продажних політиків. Потім перекинулися на чергові березневі вибори.
Відтак одна каже:
— Хай би вже ті прийшли, які до цього були. Спокійніше було б.
Друга докинула:
— І щоб із Росією об’єдналися. Щоб одні гроші ходили.
Високий, пенсійного віку, але міцної статури чоловік, котрий зайшов до торгової точки і чув розмову жінок, зі здивуванням промовив:
— Господи! А я думав, що тільки в нашому селі більшість людей хочуть голосувати за колишніх. А бачу, що такі настрої і в місті. Ну ми, село, темні люди, де немає достатньо газет, агітації, а ви… Про що виговорите?
Жінки витріщилися на незнайомого чоловіка.
За хвилю одна сердито сказала:
— А що ті газети? Що агітація? Агітувати всі уміють. А толку з того?
Сільський чоловік явно був не з «темних», з докором відказав:
— Невже нас нічого не вчить? Віками вони нас гнобили. Ледь відірвалися від них. А ви знову хочете в те ярмо? А що робити з тими тисячами, що полягли на Донбасі? Тисячами калік? Вдів? Сиріт? Ось у ці дні, п’ять років тому, вбивали людей на київському майдані. Ви знову хочете того? — Чоловік говорив спокійно, виважено, але дошкульно. — Сьогодні на Сході чи не щодня вбивають і калічать наших хлопців. А вам головне, щоб у нас рублі ходили?
Літня продавщиця в розмову своїх клієнтів не встрявала. Склавши руки на грудях, вона з посмішкою на обличчі уважно слухала перепалку жінок із чоловіком.
Тим часом худорлява (промовчавши про «рублі»), недобре глипнувши на сільського жителя, вела своє:
— Тут ще треба розібратися, хто їх на тому Майдані стріляв. А ті, як ви кажете, «колишні», і припинять цю війну.
Чоловік із зачудуванням дивився на жінок. Раз по раз сумно похитував головою.
— Та зрозумійте ви, — вже геть подавленим голосом мовив він. — Не повернути минулого назад. Ніяк не повернути. Закон природи. Ще не одна імперія, що колись розпалась, не відроджувалася. Треба будувати і дбати про своє.
— З такою владою? — огризнулася повновида.
— Так ми ж її обираємо!
— Вони самі себе обирають! А ми оберемо кого треба!
— Що ж, обирайте, — з іронією відказав селянин, потерши чоло великою зашкарублою долонею. А потім неоднозначно додав: — Коли ж оберете «кого треба», то одразу чекайте отих волоцюг з Донбасу. З автоматами. На бетеерах. З «градами»… Ось тоді отримаєте «спокій». І «рублі».
І знову худорлява:
— Нічого, буде все нормально.
Чоловік ще дужче спохмурнів. Ступив до виходу. Однак біля дверей зупинився, і, напівобернувшись, вразив присутніх убивчими словами:
— Очевидно, нам усім треба пройти через війну. Може, тоді люди схаменуться і почнуть думати. Ось так.
І він похмуро ступив на поріг.
Аж тут озвалася продавщиця:
— Гей! Ви хотіли щось купити?
Та селянин того вже не чув…