Ця придибенція трапилася за два дні до виборів. Отого гарячо-киплячого першого туру.
На одній із зупинок до «маршрутки» намагалася зайти повновида немолода жінка. Із деревцятами-саджанцями, одне з яких сягало в довжину до метрів трьох, мов вудлище.
Садівниця пробувала ту «вудочку» то корінням внести в автобус, то її кінчиком.
Якийсь веселий дядечко із салону порадив жінці:
— Вам, шановна, з таким спінінгом ліпше буде їхати на даху автобуса. Можемо підсадити.
Садівниця на зауваження скалозуба не образилася. Навпаки, по-доброму всміхнулася і таки спромоглася запхатися зі своїм добром до «маршрутки». Найдовший молодий пагонець, вигнувшись дугою, вперся в стелю автобуса.
— Хух! — важко видихнула садівниця, вмощуючись на «гальорці».
Я, сидячи поряд з нею, вголос метикую:
— Довге деревце — черешня. Коротше — грушка. А це що за кущик?
— Гібіскус, — відказала жінка. І жваво продовжила: — Фіолетовим кольором цвіте. Хоча, вони є різні. Веселенька рослина. А чого, думаю, куплю! Тисячу заробила!
— А де ж так? Заробили?
— В Києві. На мітингу. Трохи постояла там — і тисячу маю! Знайома порадила їхати. Чого, думаю, поїду!
— За кого стояли?
— О-о! За гарного козака!
— Ясненько.
— Але голосувать за нього не буду. Отак!
— А чого так?
— Мені інший козак до вподоби!
Через кілька зупинок садівниця вийшла.
Вибори…
Яка шалена боротьба точилася за них. На той перший тур!
Навіть декому на декого вдалося «нарити» про шури-мури із їхнього життя… в дитячому садочку!
А скільки закликів-пересторог лунало з вуст багатьох висуванців на найвищий пост!
Той закликав не голосувати за людину з вилами!
Другий застерігав від жінки з косою!
Третій репетував не вірити якомусь простому пройдисвітові, котрий, ніби, прийшов, ніби, від простих, чесних і порядних пройдисвітів!
Четвертий страхав, зазивав не голосувати «по-приколу»!
І так далі, і в тому ж дусі.
А ми щоразу голосуємо. Обираємо. Чекаємо. Гибіємо. Обурюємося. Проклинаємо…
І знову голосуємо. І знову…
І як тільки вже не жили. Жили і з затягнутими поясами. Жили і з «кравчучками». Жили і з талонами-купонами. Пожили, навіть, мільйонерами. З латками на штанях. Жили і «по-новому».
А ось «по приколу» — ще не доводилося жити (не подумайте, ради Бога, що я агітую за когось).
Я завжди голосую за «своїх». Голосую з надією на добре. На світле. На оте, що скоро ось-ось уже заживемо…
А ота надія — як оте світло в кінці довгого тунелю. Світло, до якого ніяк, холера ясна, доїхати не можна.
Поки що, доїхали до першої зупинки. Тобто, до першого туру.
І після нього багато хто нервово зачухав потилицю:
— Як же воно так вийшло, ковінька його матері?!
Ну, як казав той, наш «перший»: маємо те, що маємо.
А задовго до нього англійський драматург Вільям Шекспір зауважував таке: «Весь світ — театр, а люди в ньому — актори».
А дід Омелько Медуха, мій сусіда, висунув свою, коротеньку (хоч і банальну), версію сьогодення: «Цирк на дроті».Слушна Омелькова філософія.
Бо яке антре на манежі влаштували претенденти на головну папаху! Які буфонади! Які номери! Які ролі! Усі разом узяті серіали переплюнули!
За Шекспіра — театр. За Кравчука — мали, що маємо. Тепер — цирк на дроті. Тільки ось сміятися чомусь не хочеться.