www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины
free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Коли закінчилася війна, ми тішилися, як діти»

10 Травня 2019 | Оприлюднив: | 78 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

У МАЙЖЕ СТО РОКІВ ВЕТЕРАН ХОДИТЬ НА СТАДІОН, ВАЛЬСУЄ І СЛУХАЄ ШТРАУСА
У свої поважні 99 років (виповниться через місяць, 7 червня) Костянтин Силович Бойченко щодня долає 5-6 кіл на стадіоні «Авангард», він жвавий та енергійний (недарма батька звали Сила), не скаржиться на хвороби, вальсує і має бездоганну пам’ять. Його раціон — вітамінний і правильний, спосіб життя — здоровий, на свята дозволяє собі 100 грамів горілки. Виглядає дідусь молодшим років на двадцять, його тиск і серце — в нормі, хіба що трохи погіршилися зір та слух. Головний секрет довголіття вбачає у тому, що бажає людям лише добра.
Старість, на яку дехто починає нарікати на півстоліття раніше, Костянтин Силович, за його словами, почав відчувати лише рік (!) тому. Втім, щойно пожартуєш із ним на «молоду» тему, як в очах прокидаються живі вогники.
Напередодні 74-го Дня Перемоги ветеран розповів нам події свого життя — обпаленого, але не затьмареного війною. Таких, як він, у місті лишилося дуже мало. З 29 фронтовиків більшість нині вже мають дуже погане здоров’я, прикуті до ліжка, а наш герой — наче виняток із правил, може стати прикладом і для молодих людей, не те, що для пенсіонерів...

ТЕЛЕВІЗІЙНИКИ В ГОСТЯХ У ВЕТЕРАНА
— Нещодавно з «Інтера» приїздили. Написали про мене у книзі «Люди Победы», у числі історій 210-ти ветеранів України. Ось тут фото моє і біографія, — хвалиться подарунком звягельський дідусь. — А тепер я готовий відповідати на усі ваші запитання, — усміхається.
— По-перше, хочу зробити вам комплімент — виглядаєте суперово! — кажу, не в змозі стримати свого захоплення. — А як у душі почуваєтеся напередодні 99-річчя?
— Слава Богу, нормально, — життєрадісно відповідає співбесідник. — Живий, здоровий, отже, все добре! Намагаюся побільше рухатися. І у попередні роки, і зараз — щодня ходжу на стадіон. Ця звичка у мене з 28 років, коли захворів і три тижні лежав у лікарні в Олевську. Виконував усі процедури, слухав лікарів. І, знаєте, коли виписали, то не міг дійти додому — так мене хитало. А потім лікарка порадила: «Не треба вам ці процедури більше — їжте потроху все, що хочете, і побільше рухайтеся». Почав бігати, потроху збільшував кілометраж: встав рано і біжу у поле. Жито таке обабіч росло — краса! П’ять кілометрів — туди, п’ять назад, скупався в Уборті, і — здоровий на роботу.
СПОЧАТКУ БУВ ГОЛОД 33-го…
— Ми тоді жили на Бердичівщині, у нашій сім’ї від голоду ніхто не помер — нас врятувала корова. Мама варила лободу на молоці, і ми цю бурду їли.
Старша сестра працювала вчителькою у Вінницькій області, мама повезла мене до неї. Тоді людей били і їли. Пригадую, як пішли з хлопцями гуляти і за нами погналися. Ми тікали щодуху, поскидали з себе верхній одяг, щоб легше бігти було. То були страшні часи, але люди виживали. Потрібна сила духу, щоб жити заради майбутнього, — переконаний сивочолий дідусь.
Костик був сьомою, найменшою дитиною у великій сім’ї директора школи Сили Бойченка у селі П’ятигорка Бердичівського району. Коли батька у 1937 році репресували, мати не могла прогодувати сімох дітей.
— Приїхали якось до сестри у Вінницьку область — на станцію, а наше с.Чернявка було за 15 кілометрів, і ми пішли пішки. Пройшли півшляху, дуже хотів їсти. Мама розгорнула хустинку з хлібними крихтами, я їх куштував, наче шоколад. Досі пам’ятаю той смак…
ЗАКІНЧИВ 3-й КУРС… І ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА
— Після 8-го класу навчався у Харківському технікумі промислового транспорту. Закінчили три курси, здали іспити, випили з друзями пляшку вина, а вранці у неділю прокинулися від голосу Левітана з гучномовця, що Німеччина напала на Радянський Союз… На цьому наше навчання закінчилося. Дали нам довідки, що ми закінчили три курси, і — хто-куди... Я поїхав до сестри, яка вже працювала лікарем у Ростовській області.
У 1942 році мене мобілізовують, і я потрапляю у П’ятигорське танкове училище, де готували танкових механіків-водіїв і радистів.
9 місяців провчився, закінчив із відзнакою, мене призначили помічником командира взводу — в учбовому полку навчав новобранців.
Сидіти в тилу я не хотів, тому подав рапорт, щоб відправили на фронт. З другої спроби рапорт підписали, але спочатку відправили у Нижній Тагіл збирати танки на завод, потім ешелоном — на фронт.
На початку 1944-го на новому Т-34 потрапив у 64-ту окрему танкову бригаду 1-ї армії 1-го Українського фронту, якою командував двічі Герой Радянського Союзу Іван Бойко. Його танкісти були першими, де потрібно було проривати німецьку оборону.
Якось на вечірньому шикуванні стався цікавий випадок. На плацу командир наказав вийти на два кроки вперед, а назустріч йде старший лейтенант Вася Бойченко, з яким ми сиділи за шкільною партою. Його називали Чапаєвим, бо він був Василем Івановичем. Зі школи любив військову справу, а коли ми зустрілися, то він уже працював начальником штабу батальйону, старшим ад’ютантом. Ми обіймалися, цілувалися — така була зустріч.
З цією 64-ю окремою танковою бригадою я воював до кінця війни.
РІКИ КРОВІ І ЖАДАНА ПЕРЕМОГА
Пройшов фронтовими дорогами усю Західну Україну, Польщу. Особливо жорстокі бої були на Львівсько-Сандомирському напрямку при форсуванні річки Вісла. Це було жахіття… З 4-ї ранку артилерійська підготовка була такою, що небо горіло, земля тремтіла… Річка була в крові, загинуло дуже багато наших солдатів і німців, але завдання ми виконали і пішли далі бити ворога.
З квітня по травень 1945-го брав участь у штурмі Берліна. Наші танки йшли проти німецьких «тигрів» і «пантер» з їх непробивною лобовою бронею. Нас бомбили звідсуль, стріляли з вікон, під’їздів, горищ. Дуже багато загинуло наших бійців. Мій танк був підбитий, а я отримав поранення у ногу перед штурмом Рейхстагу, через яке мене після війни визнали непридатним до служби. Проте, на Рейхстазі я все-таки розписався. Написав: «Був у Берліні, воював за Берлін, старший сержант Бойченко К.С.»
Коли закінчилася війна, то ми тішилися, як діти: підкидали пілотки, обіймалися, цілувалися, раділи… Нагородили мене медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною» тощо.
ПЕРЕТВОРИВ БІДНИЙ КОЛГОСП НА «МІЛЬЙОНЕРА»
— У 1946-му я вступив у Житомирський сільгоспінститут, де після закінчення військової кафедри мені присвоїли звання старшого лейтенанта, зараз я полковник у відставці. Проте, ніколи не цікавився військовою справою, куди більше мене цікавила цивільна робота. Після війни поїхав працювати в Олевськ головним агрономом.
Згодом ЦК компартії виніс постанову: відправити кращі сили на укріплення колгоспів. Мене викликав секретар райкому партії: мовляв, ти молодий, завзятий, працюватимеш головою колгоспу. Я заперечив, бо було мені лише 28, я нічого не знав, і як було керувати сотнями людей?! Відповідь була: «Допоможемо, навчимо».
Я на той час мав уже дружину-вчительку, син щойно народився. Дружина їхати нікуди не захотіла, не мала бажання кидати колектив. А я відмовитися не міг, бо відмовити партії — означало стати вигнанцем.
Щойно приїхав на збори, як змусили мене виступати перед людьми. Сказав, що дякую за довіру, мовляв, будемо працювати, старатися. А після зборів було накрито стіл із закускою — екс-голова колгоспу (йшов на вищу посаду) заколов кабана, була п’янка до ранку (сміється — авт.). Перший секретар набрався так, що його ледве у машину посадили, щоб завезти додому. Я був у нормі, ніколи багато не пив.
Дружина мене вітати з новою посадою не захотіла, бо це означало, що житимемо окремо. Взяв я радянську «авоську» (пам’ятаєте, були такі?), поклав туди бритву, труси, майку, сів на автобус і поїхав.
Безліч людей до мене пішло у перший же день. Один просить гроші на лікування дитини, інший — дрова, а в коморі — зерна немає, коштів немає. Немає навіть за що збрую коням купити. Отакий був колгосп — банкрот.
Давайте, кажу, будемо трудитися — отримаємо великий врожай, реалізуємо, будуть гроші. І за три роки я з цього колгоспу зробив «мільйонера». Тоді одиниці мали такий успіх. Жодних адміністративних заходів не вживав, жодної копійки не взяв із колгоспу, жодними благами не користувався — по-людськи ставився до людей, і вони чесно працювали.
Мені не подобалася партія зі своїм підходом до людей. За один трудодень давали 200 грам зерна і 20-30 копійок — ставилися, як до рабів. Через три роки, коли колгосп я «підняв», то попросився на звільнення, бо вдома двоє дітей росли без батька.
Мене призначили заступником голови райвиконкому, головою планової комісії. Люди без кінця їхали до мене за досвідом, я нікому не відмовляв.
Коли колгоспи реорганізували у радгоспи, в Олевську запрацював «Хмільтрест», і я став начальником планового відділу, заступником директора з економіки. Там і працював до пенсії.
ЖИТТЯ У 99 — АКТИВНЕ І ВІТАМІННЕ
Донька живе у Новограді, син — у Сумській області. Маю 4 онуків і 8 правнуків. Донька щодня телефонує, допомагає, борщику прийде наварить. Дружина померла, коли після вибуху на ЧАЕС ми з Олевська переїхали у Житомир. Прожили там 5 років, у неї стався інсульт, і через тиждень її не стало.
Нині він живе один. Квартира ветерана зберегла дух радянського часу: типові меблі, килими, сервіз. У цей контекст мало вписуються іконки на шафі. Ветеран пояснює: у Бога він вірить, а от священикам — ні, тому у церкву не ходить.
Щоранку у графіку дідуся: інтенсивна зарядка, сніданок із каші з перетертими вітамінами у вигляді порічок та п’яти горішків, сир із чашкою чаю. Потім — 3-4 години прогулянки на свіжому повітрі.
На обід він собі обов’язково готує першу страву, щодня споживає часник і цибулю. Каже, що вони для нього набагато кращі за «заморські» апельсини. Вечеря завжди легенька — щось на кшталт чаю з хлібом та сиром. М’ясо не вживає, сало з часником — полюбляє. Сон — міцний, таблетки п’є лише від аденоми. Любить слухати класичну музику: Чайковського, Штрауса, Прокоф’єва. Шкодує, що друзів у нього не лишилося, лише — знайомі.
— Які головні уроки життя ви для себе усвідомили?
— Треба бути чесним і сумлінним, мати віру.
— А з приводу політичних подій?
— Нами керують шарлатани, яких треба гнати у три шиї. Народ їм вірить, він не свідомий.
На виборах голосував проти Порошенка, раніше — за. Так, я — за Європу, але її треба робити в Україні, а не обіцяти примарне, маючи нульовий коефіцієнт дії!
— Новий Президент Зеленський схожий на вас у молодості. Ви теж прийшли на відповідальну посаду голови колгоспу, не маючи досвіду.
— Досвід набувається. Головне — порядність і чесність, любити людей. Як можуть в Україні одні чиновники отримувати мільйонні зарплати, а інші отримують — 1,8 тис. пенсії? Гройсман цього не знає чи Порошенко? Історія розставить усе на свої місця. Я — інвалід війни 1 групи, мене влаштовує пенсія. Не влаштовує, як бідують українські старі. Пенсія при захмарних тарифах, а перед виборами — купляти людей? Невже думають, що народ настільки дурний?
НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО ЗНОВУ БУДЕ ВІЙНА
— На вашу думку, як можна закінчити воєнний конфлікт на Сході?
— Конфлікт виник між політиками, а не народами. Нехай би президенти брали шаблі і йшли битися, як колись лицарі. Інакше треба домовлятися дипломатичним шляхом.
— А як пробачити, що стільки українців полягло на Сході?
— Віра вчить, що треба прощати. Хоча статистика лякає: військовий прокурор Матіос назвав жахливу цифру — 800 воїнів покінчили життя самогубством! Це ознака хорошого головнокомандувача, коли з понад трьох тисяч загиблих — 800 самогубств?! Я пройшов війну, і жодного такого випадку не пам’ятаю.
До європейського курсу ставлюся позитивно, але треба робити Європу в Україні, а не тільки дивитися в ту сторону. Хочу бачити Україну заможною, мирною, процвітаючою, щоб люди любили і поважали один одного. І щоб мої діти і онуки жили по-новому. І ви теж.
«Я ЩЕ НА МОЛОДИЦЬ ЗАДИВЛЯЮСЯ»
Він усе робить самостійно: готує їсти, доглядає за собою. Каже: руки-ноги цілі, що ще треба? Допомагати приходить працівниця терцентру Світлана Бондарчук, яка від свого підопічного теж у захваті:
— Він вирізняється порядністю і чесністю, — каже помічниця. — Усі дивуємося: як дідусь у 99 років може вальс танцювати, як молодий? Напевно, йому так Бог дає — за чесно прожите життя.
— Костянтине Силовичу, а що ж ви додому собі бабусю якусь «не затанцюєте»? — питаю.
— Подругу привести? (сміється — авт.)
— А чи подужаєте?
— А як же ж! Читав якось про пару, яка довгий вік разом прожила: їй було 100, а йому 99. Коли він не зміг виконувати чоловічий обов’язок, вона сказала: «Я тебе зраджувати не хочу, а без чоловіка жити не можу. Давай розійдемося». І от вони подали в суд, їх розлучили, а вона ще й знайшла собі іншого і жила нормальним життям!
— То ви теж не втрачаєте на це надію?!
— Не втрачаю.
— А 100 років як збираєтеся зустріти?
— Як Бог дасть. Я ще на красивих молодиць задивляюся (сміється — авт.).
— Тоді до зустрічі на стадіоні!
— До зустрічі!

Юлія КЛИМЧУК
Фото Сергія ЩУРУКА

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,