2019-й рік у місті Новограді-Волинському оголошено Роком Олени Пчілки — славетної жінки серед багатьох видатних діячок української культури.
Ольга Петрівна Косач — талановитий педагог, вихователь, зразкова матір, яка подарувала світові шістьох дітей, кожен з яких залишив помітний слід в історії української та світової культури і науки. Віддамо належне цій прекрасній жінці, невтомній трудівниці нашої духовності, яка всім своїм життям, своєю невтомною працею, діяльністю робила все, щоб її Батьківщина стала справді духовно багатою і вільною державою.
Діяльність О.П.Косач колись Панас Мирний порівняв із працею невтомної медоносиці: «Нашим нащадкам доведеться оцінювати Вашу працю одною поговоркою: — Родюча, як земля, а робоча, як бджола». І великий письменник мав рацію, бо її творчий доробок — незчисленний.
Псевдонім — Олена Пчілка, — як згадує донька Ізидора, взяла тут, у нашому місті «ще молодою захопилася збиранням етнографічного матеріалу, то батько наш казав, що вона, як пчілка, працює. Все життя мама любила пчіл, які подобалися їй як символ невсипущої праці для загалу. Вона часто заводила хоча б 3-4 вулики, щоб спостерігати доцільну метушню комашок».
На основі таких спогадів, дозволю дійти висновку, що Ольга Петрівна, як бджоли своєю невтомною працею збирають у соти мед, так і вона працювала над вихованням своїх дітей. І нині, з нагоди 170-річчя від дня її народження, маємо слушну нагоду прилучитися до системи виховання у сім’ї Косачів. Вважаю, що проблема виховання — на часі. Якщо ми дбаємо про майбутнє, якщо не будемо закривати очі на вади у вихованні молодого покоління, то необхідно набратися сили і ясності духу, щоб пройнятися цією важливою проблемою у мінливості часу, щоб допомогти, бо життя — прекрасне, і саме воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ.
Наш час кличе використовувати досвід виховання у родині Косачів, яка у всіх відношеннях, на мою думку, є взірцем родинного виховання. Зрозуміло, я далека від того, щоб нав’язувати, повторювати «тільки так». Не в цьому суть питання, важливіше ввібрати все те цінне, що є взірцем, і створювати свою сімейну систему виховання. Такого шляху Косачі притримувались, слідуючи демократичним принципам, традиціям у власному житті та народній педагогіці (це і є взірець). Адже так було і в сім’ях Ольги Драгоманової і Петра Косача, де діти виховувалися у дусі людяності і любові до простого люду, де царювала українська мова, народні пісні, звичаї, обряди.
Ольгою Петрівною з 9-ти років опікувався старший брат Михайло Драгоманов — видатний український вчений і громадський діяч. У Києві одержує освіту, розвиває інтелектуальні інтереси, що сприяли розвитку творчих здібностей. Живе у товаристві друзів брата. У цьому товаристві познайомилася з Петром Косачем. Одруження, переїзд на місце роботи чоловіка. Чудова природа Поліського краю прийшла їй до душі. Захоплено вивчає народний побут, записує пісні, збирає зразки національної української вишивки.
Це і стало міцним фундаментом, тією основою у вихованні дітей, які народилися тут, мали найсприятливіші умови для свого розвитку. Сім’я Косачів ніколи не цуралася простого люду, не було ніякої зверхності свого становища, були в щиро приязних, взаємно доброзичливих відносинах. Це передалося і дітям. Все життя взаємини між дітьми були дружніми, сповнені ласки, теплоти, прагнення зробити приємність один одному.
«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, а українська мова була найближчою, щоб змалку пізнавати її найбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому», — згадувала Ольга Петрівна.
Петро Антонович був надзвичайно освіченою людиною, активним у літературно-культурних справах, вів товариство з відомими людьми. Він у всьому підтримував дружину — жили в шлюбі щасливо, їхні погляди на життя, на родину, на виховання дітей, на громадську роботу співпадали. Проблема — батьки і діти — ніколи не виникала. Діти дуже любили своїх батьків. Петро Антонович завжди був ласкавий з ними, говорив поважно, наче з рівними собі. Діти обожнювали матір. На їх погляд, це була найкраща, найрозумніша, найталановитіша жінка в світі. Як не сказати: любов до батьків — одна з визначних чеснот.
Мені особисто надзвичайно імпонує, від чого я в захопленні — прилучення дітей до книги, як до першої сходинки у навчанні і вихованні. Книга стала «настільною», «підручниками», якимись святими книгами. Всі ми знаємо, що Леся в 4 роки вже читала, а в 6 років написала листа дядьку М.Драгоманову в м.Гадяч, в якому хвалиться, що у неї вже є 2 книжки. Через книжку діти пізнавали українське життя, і їх свідомість зміцнювалася як маленьких українців.
Цінно і те, що батьки розбірливо підходили до вибору книжок для читання («…кожний час дає читачам «нові очі». Г.Гейне). Зростали діти на рідному національному грунті, рідній українській мові — як українській національній скарбниці.
Виховувалися діти у глибокій повазі до української національної культури. Мальовнича природа рідного краю і «Случі рідної береги» з дубняками, березняками, з гранітними скелями — усе довкруж із предковіччя чарувало дитячі душі. Близькою дітям була мала батьківщина матері — мальовнича Полтавщина, м.Гадяч, де Леся дуже любила відпочивати в сім’ї Драгоманових, звідки черпала натхнення для своєї творчості. Дбали батьки і про коло ровесників дітей. Товариство Лисенків, Старицьких — неповторна атмосфера творчості і дружньої приязні, яка панувала в товаристві не без участі Ольги Петрівни. Саме з нього вийшли письменники Михайло Обачний, Людмила Старицька-Черняхівська, Грицько Григоренко, М.Славинський та ін. Леся почувала себе в такому товаристві на творчому піднесенні, гартувала «Плеяду».
Як згадують батьки, кожна дитина по-своєму була особлива, що проявлялося в ранньому віці. Не можу не нагадати, що батько раніше від матері оцінив свою доньку як «найдорожчий ціни скарб». Усіх своїх дітей, талановитих і здібних, батьки виховують свідомими українцями. Як не тяжко було в ті часи учити дітей по-українськи. «…Змережана я вся із України…» мати перебрала всі труднощі, щоб діти здобули освіту. Не обов’язково, щоб діти стали такими геніальними, видатними: Леся Українка — геніальна поетеса, Михайло — фізик, письменник Михайло Обачний, Ольга за фахом лікар, письменниця Олеся Зірка, Оксана — інженер, Микола та Ізидора — агрономи, найголовніше — завдяки батькам стали справжніми людьми. Це і є найвідповідальніший обов’язок батьків — допомогти дітям працювати і працювати над своїм розвитком. Аура сім’ї Косачів — взірець родинного виховання. Цим варто скористатися, цінувати кожну хвилину, щоб діти наповнювалися інтелектуальною працею.