У двері невтомно дзвонили і дзвонили.
Невисокий, але міцний статурою Семенюк (імена в матеріалі змінено) навіть спочатку подумав, що дзвінок заклинило. Але підійшов таки до дверей і подививсь у вічко.
На сходовому майданчику стояло троє чоловіків. Двоє — молодики спортивної статури, у футболках, джинсах, третій — худорлявий з довгим носом чолов’яга, вдягнений у темно-сірий костюм, червону краватку на білій сорочці.
— Якого біса бушуєте зрання? — рявкнув Семенюк. — Поспати у вихідний не даєте!
— А в нас немає вихідних, — почулося саркастичне з того боку дверей.
— І хто ви? І що вам треба?
— Нам потрібно ввійти до цієї квартири.
— Еге! Розігналися! — зіронізував Семенюк, але цікавість взяла своє: — І що ви у цій квартирі забули?
— А ми із житлового господарства.
— З якого-якого?
— Із житлового.
— Це, типу, житлово-комунального господарства?
— Типу того.
— Ну, гаразд.
Семенюк відчинив двері.
Першими до квартири нахабно вдерлися накачані молодики, котрі за хвилю розступилися, даючи пройти поважному цабе в костюмі.
Той ввійшов до тіснуватого коридору й відразу спитав:
— Ми хотіли бачити господаря квартири.
— Так він перед вами, — криво посміхнувся Семенюк. — І прискіпливо попросив. — Покажіть своє посвідчення.
Інтелігент із папкою в руках понишпорив у бічній кишені піджака і показав якесь посвідчення.
«Пика на фотці ніби його», — подумки відзначив Семенюк. А далі не читав, яку установу чи фірму представляв цей сірий костюм.
Останній твердо повторив:
— Ми хотіли бачити господаря квартири.
— Ви що, мужики, вуха з ранку не мили? Я — господар!
— То покажіть свої документи.
— От…
Семенюк покопирсався в сумочці, що лежала на тумбочці, і видобув з неї свій паспорт.
— Цього досить?
— Ясно, — глузливо осміхнувся представник житлового сервісу і ошелешив Семенюка: — Як ви опинилися в чужій квартирі? Ви — злодій?
Семенюк здивовано вирячився. А за кілька секунд дратівливо вичавив:
— Ви що, мужики, обкурилися? Ану геть із квартири!
Костюм швидко видобув із бічної кишені піджака мобільний телефон. Пригрозив:
— Раджу не загострювати ситуацію. Бо зараз викличемо поліцію.
— Викликайте, чорт вас забирай! Викликай! — уже розпалився Семенюк.
А «інтелігент» почав розглядати якісь папери. По часі мовив:
— За даними нашої житлової агенції, тут проживає громадянка Костюшкіна Галина Дмитрівна.
— Що-о??! — аж відсахнувся Семенюк. — Галка?! Вона ж у мене квартирувала, доки я на дачі жив. І не сама. З Гришкою жила. Чи то з чоловіком, чи то із коханцем.
— Нам не цікаві ваші байки. За даним нашого сервісу…
— Якого сервісу?! — зірвався на крик Семенюк. — Ви ж казали, що ви із житлово-комунального господарства!
— Із нього, — стримано відказав «інтелігент». — Але трохи з іншого господарства. Ми — ріелтори. Даємо вам п’ять хвилин, щоб ви покинули чужу квартиру.
— Ах он воно що! — спаленів Семенюк. — Нехороший ваш сервіс. Ой, нехороший. Це що виходить, поки я жив на дачі, ці пройдисвіти провернули аферу з моєю квартирою? Знаємо ми ці штучки. Ану геть із моєї квартири!
Тут вже за «діло» взялися молодики, котрі до цього мовчки спостерігали за перепалкою. Вони хвацько схопили Семенюка і потягли до вхідних дверей.
Однак коренастий, колишній самбіст, за кілька секунд порозкидав зухвальців.
— Я вам, ріелтори довбані, зараз покажу по чому пуд солі! У мене такі номери не проходять!
За кивком голови «інтелігента» молодики знову кинулися до Семенюка.
Проте той миттю пірнув у бічну кімнату, і вже за хвилю стояв на порозі з мисливською рушницею в руках.
— Пішли геть, козли, з моєї квартири! — крізь зуби процідив Семенюк. — Я і пальнути можу.
Один із молодиків не злякався погрози і рвонув до господаря квартири. І за секунду, зойкнувши, пластом упав на підлогу.
Із вхідних дверей почулося:
— Що тут за війна? Хто стріляв?
Це був сусід по поверху. Павло Несторович Левченко, підприємець. Побачивши скорченого молодого чоловіка на підлозі у залитій кров’ю футболці, він спитав у Семенюка:
— Ти що, вбив його?
Семенюк утомлено попрохав:
— Павло, подзвони до поліції…