Нарешті Марина додзвонилася до Ярослава (імена в матеріалі змінено):
— Чому трубку не береш?
— Вибач, — зніяковіло відказав хлопець. — Не чув. Машини гудуть. Люди снують. Звуки всякі. Не ображайся.
— Скоро будеш?
— Вже в дорозі.
— Я чекаю на тебе.
— Цьом-цьом!
— І я тебе цілую!
Вони зустрічатися почали недавно. А познайомилися, як не банально, в автобусі. Разом їхали до Києва складати вступні іспити до вишу, хоч поступали вони в різні навчальні заклади. З того часу і дзвонили одне одному. Зустрічалися. З часом ці зустрічі переросли в кохання.
Цього дня Ярослав вирішив познайомити Марину зі своїми батьками. Вирішив до дівчини їхати автобусом.
На зупинці було людно. Очевидно, «затримувався» автобус…
Ярослав прилаштувався збоку зупинки.
«Може, на таксі?» — подумав хлопець.
Але його увагу привернули невдоволені розмови людей.
— Наш сервіс, — хтось обурювався серед люду.
— Щоб вони вже на колінах їздили! — нервово докинула немолода жінка.
Чоловічий голос зі злістю вставив:
— Нічого не міняється. Кого не вибери — всі під себе гребуть!
А білява молодичка, хихикаючи, зіронізувала:
— «Не міняється». «Гребуть». А ви пробували їх міняти?
Чоловік не второпав:
— Кого міняти?
— Тих, кого обираєте.
— Ще раз не зрозумів?
— Оооо-ой! — молодичка дратівливо закотила очі. А відтак уже сердито додала. — Так двадцять років обираєте тих самих!
— Хм…
Під’їхала маршрутка. Переповнена. До неї хлинули люди.
Якийсь коренастий молодик у червоній футболці, розштовхуючи всіх, подерся до дверцят автобуса.
— Куди ти танком преш? Чи старших серед себе не бачиш? — присоромила нахабу молодичка.
— Така зараз молодьож пішла, — підтримала білявку бабуся із вичовганою сумочкою. — Ні стида, ні сорому у них. У наші часи такого не було.
Молодик ні на кого не звертав увагу. Продовжував ломитися до переповненої маршрутки.
— Якийсь неадекват! — вискнула білява жінка.
А якийсь чоловік спробував схопити молодика ззаду за футболку.
— Зараз пику розмалюю, козел! — рявкнув нахаба.
Поряд опинився Ярослав. Зауважив зухвальцю:
— Ти обережніше зі словами.
— Шо-о? — аж відсахнувся парубок у червоній футболці. — Шо ти сказав?
— З людьми чемніше треба бути.
— Та пішов ти!.. — і молодик знову подерся до дверцят.
Ярослав не стримався і, схопивши зухвальця за плече, потяг гевала на себе.
Молодика від злості аж пересмикнуло:
— Ану, чувачок, пішли.
— Куди?
— За зупинку. Чи злякався?
— Було б кого!
— Тоді пішли.
— Ходімо.
Та звернути за зупинку Ярослав не встиг. Він зненацька відчув гострий біль десь під лопаткою.
І несамовиті крики:
— Уби-ли-и!
— Кого??!
— Та он хлопця!
— Та хто це його?
— Та отой виплодок… У червоній футболці. Он він побіг.
Це кричала бабуся з вичовганою сумкою.
Ярослав спочатку не зрозумів, що сталося. Відчував пекучий біль у спині і перед його очима раптом усе попливло. Ноги підкосилися, і він присів.
Хтось заволав:
— «Швидку» викликайте!

Слідчо-оперативна група і «швидка допомога» до місця злочину прибули майже одночасно.
Нападника з ножем вдалося затримати по гарячих слідах у сусідньому районі міста. Пізніше з’ясується, що підозрюваний у замаху на вбивство вже давно перебував у полі зору правоохоронців.

Марина наче відчула, що з Ярославом щось трапилося недобре. На зв’язок він не виходив. Не додзвонилася Марина до хлопця і наступного дня.
Набравшись сміливості, дівчина поїхала до Ярославових батьків. І вже від них про все дізналася.
Ярослав отримав важке поранення. До тями прийшов уранці третього дня.
Наразі стан хлопця задовільний.