Минулої осені, у листопаді, мені зробили оперативне втручання на серці, поставивши один стенд для його захисту. Та коли повернулась додому, почала задихатись: працювала з одним стендом лише одна артерія, а цього було замало. Необхідно було поставити ще три стенди. Та кожен із них коштував чимало — 30 тисяч гривень! А узяти їх було ніде…
Мій син служив два роки в АТО, на той час саме повернувся. Роботи знайти не міг, і допомогти мені, звичайно, в силу цих обставин також. Нервував, переживав. Брався за будь-який підзаробіток — і таксував, і на ремонти квартир ходив, хоч має вищу освіту. Та з моєю пенсією нам ледь на прожиття вистачало. А що вже казати про операцію? Хвороба ж прогресувала… Катастрофа!
Тоді я написала лист-звернення з проханням про матеріальну допомогу депутату Верховної Ради В.М.Литвину. Чекаю місяць, другий… Уже й третій пішов — відповіді немає. Хоч би кілька слів відписали його помічники-референти: чи можливості немає, чи ж варто надіятись? А то наче й взагалі про моє звернення забули. Так образливо було.
Звернулась до Житомирської медичної служби — туди ж направили мої документи після першої операції. Відповіли, що нині немає коштів, тому не можуть навіть на чергу поставити. Що робити? Безвихідь… І — страшний вирок: залишається тільки смерті чекати?
А одна знайома й каже: піди на прийом до Новоград-Волинського міського голови В.Л.Весельського. Він усім допомагає. А я собі й думаю: «Що він допоможе? Уже ж не в Києві на високих постах, хто його послухає?». Та надія вмирає останньою — пішла.
Віктор Леонідович, хоч це був його останній робочий день перед відпусткою і саме перед святом Трійці, уважно мене вислухав і тут же набрав у телефон директора Київського інституту імені Амосова. І я почула, з якою поваго академік звертався до Віктора Леонідовича. Він сказав, що хоч можливості справді немає, та відмовити також не може. І щоб я приїжджала на операцію.
Лікар Барашовець підготувала за вказівкою Віктора Леонідовича необхідні листи. Я й кажу їй:
— Що це дасть?
А вона показує мені таку чималу теку з подібними листами і розповідає, що за листами В.Л.Весельського ще нікому не відмовили.
Ви не уявляєте, шановні читачі, як мене прийняли в інституті! За дві години провели всі аналізи-обстеження, а ще через годину — і коронографію. Зробили там мені операцію, поставили ще два стенди. Це для мене було справжнім дивом, щастям, на яке вже й не сподівалась, бо кошти на все це — непідйомні. І ставлення усього медперсоналу — не тільки до мене — до всіх! — таке, що й не описати в двох словах. Лікарі, медсестри дуже там за всіх хворих уболівають, намагаються полегшити наш стан. І так приємно, що немає у їхніх серцях байдужості, черствості. Саме це також, крім післяопераційного догляду, лікує. Ну, дуже гарне ставлення. І, до речі, Віктор Леонідович постійно телефонував до інституту, цікавився моїм станом здоров’я. Це у нього, як кажуть, у крові — переживає, уболіває, наче за рідну людину.
Нині проходжу реабілітацію. Перші кроки по землі були дивом. Потім необхідно було в день робити тисячу кроків. А зараз уже роблю п’ять тисяч кроків у день. І хоч мені вже 62 роки, почуваюсь, наче в 16! Я — щаслива! Щаслива, що є у нашім краї така людина, як Віктор Леонідович Весельський, котрий простягає руку допомоги в найважчу хвилину життя і конкретно допомагає! Хай і йому Бог дає міцне здоров’я на щасливі роки, і щоб він ще довго-довго міг служити людям.
Низький уклін йому за щедре серце!