www.zvyagel.com.ua








Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
free counters
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Звягельчани підійняли прапор України на Триглаві — найвищій горі Словенії

02 Серпня 2019 | Оприлюднив: | 73 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

ЯК КОХАННЯ ДОПОМАГАЄ ДОЛАТИ ВИПРОБУВАННЯ У ЧУЖІЙ КРАЇНІ
Про художницю Наталку Крутякову і її сина Артура, який у свої одинадцять років два роки тому вражав Новоград сольними фортепіанними концертами, «Звягель» писав не раз. Нагадаємо, Артур організовував благодійні концерти, допомагаючи зібрати кошти для АТОвців та хворих дітей. Мріяв про професійну «Ямаху», але зібрані кошти віддавав іншим. Цікаво, яким чином доля віддячила хлопцю за добре серце — знайомий Роберт зі Словенії, дізнавшись про талант Артура, купив йому професійну «Ямаху».
З тих пір минуло два роки. За цей короткий і дивовижний час Наталя зрозуміла, що Роберт — її доля, тож тепер вони з Артуром мають нову сім’ю і живуть у Словенії.

А днями Наташа поділилася гарною новиною про здійснення ще однієї мрії: утрьох вони підкорили найвищу вершину Юлійських альп — Триглав (2864 м). Гора отримала свою назву через триглаву вершину і є національним символом, зображена на гербі і прапорі країни. Цікаво, що віднедавна на ній замайорів український прапор, встановлений звягельчанами.
— Коли ми вперше з сином приїхали у гості до Роберта, то часто бачили Триглав, бо його видно з різних куточків. Багато чули про цей символ, і вже тоді з’явилася мрія підкорити найвищу вершину країни. Мріяли підійняти на висоті у майже три тисячі метрів прапор України…
Поспілкувавшись із друзями Роберта, Наталка згодом зрозуміла, що реалізувати цю відчайдушну мрію, можливо, вдасться хіба що через роки. Адже гора, як виявилося, є дуже крутою, а сходження — дуже екстремальним.
Вони фізично готувалися цілий рік. Ходили у гори, використовуючи спеціальне спорядження, взуття, теплий одяг. Їх тренером став Роберт, який свого часу підкорив вершину і знає багато секретів.
21 липня вони це зробили! У цей день на горі був скажений, холодний вітер і сильний туман.
— Ми виїхали о 2-й ночі, їхали дві години, — розповіла Наталя. — А далі — пішки, з 5-ї ранку, через ліс… Дорога була спочатку, м’яко кажучи, легкою, але з кожним кроком вгору було дедалі важче підійматися. Прийшли у гірську долину між скелями, на велике пасовище, де пасуть корів. Пастухи живуть тут у дерев’яних хатинках до настання холодів, готують твердий домашній сир.
Далі почалося те, чого я навіть уявити не могла! — продовжує звягельчанка. — Коли потім подивилася у «ютубі» відео про небезпечне підкорення Триглаву, то жахнулася, адже на небезпеку наразила й свого сина!
Нам треба було піднятися до перевалу на висоті 1684 метри, щоб потрапити на інший бік хребта Альп. Минувши перевал, ми йшли вздовж скель. З одного боку — скелі, з іншого — глибока прірва. Скрізь забиті троси, за які треба триматися, щоб не зірватися, для ніг — металеві клини. Здавалося, що цей шлях не закінчиться ніколи.
Здивував Артур, адже він був сміливо налаштований, я в захопленні від його сили волі. Ще й Роберт нас постійно підтримував морально.
Крутою стежкою ми йшли майже три години до «Vodnikov dom» — це готель на три поверхи. Там зупиняються туристи у горах. Приємно вразив високий рівень сервісу. Лишалося гадати: як туди доставляють усе необхідне, якщо жодної дороги, крім вузької стежки, там немає!?
На шляху нам зустрічалися багато туристів: із Хорватії, Італії, Німеччини, багато словенців. Усі привітні, усміхнені, питали, чи не потрібна допомога?
Йшли ми п’ять годин скелями, де не росте жодне деревце. Хіба що, де-не-де траплялися гарні малесенькі квіточки. У прірвах лежить сніг.
На останній горі Кредаріца, перед Триглавом, на висоті 2515 метри, теж є великий готель, дерев’яний, на чотири поверхи. Мене постійно тут дивує, наскільки потужно розвинутий туризм у Словенії! Як виявилося, до готелю усе необхідне привозять на гелікоптері, є спеціальний майданчик
Спілкувалися з італійцями, англійцями, німцями — усі ділилися приємними враженнями. Бувають там також туристи з Данії, Норвегії, Франції, Австрії. Та ще й ми з Артуром — з України! Після підкорення ми лишили свій запис у Книзі вражень. Це було приємно!
Перепочивши 15 хвилин, чоловік спитав, чи вертаємося ми назад? Мовляв, Триглав побачили зблизька і — гайда додому. Але ми з Артуром заперечили: бути так близько і не реалізувати мету ми не могли! Роберт відмовляв, казав, що ми недостатньо підготовлені, але ми наполягли на своєму.
І рушили далі.
А за трохи часу я зрозуміла, чому він нас відмовляв — скеля показала ще крутіший характер. Картину з тросів і металевих клинів доповнили таблички з іменами загиблих туристів, які зірвалися у прірву або померли від удару блискавки.
Кожен крок уверх був схожий на заняття у фітнес-клубі: віджався, підтягнувся, ще й треба зробити маневри, щоб дати дорогу іншим туристам на стежці. Місцями вона була завширшки півметра…
Було багато «фітнес-ривків», але ми досягли піку Триглава! Емоції взяли верх, коли я дістала маленький прапор України… Не стримувала сліз від того, що ми, звягельчани, можливо, першими підкорили цю висоту!
Ми були веселі та щасливі, бо наш прапор тепер майорить на найвищій горі Словенії.
Саме тому Наталка вирішила поділитися з земляками новиною, щоб надихнути: з такою силою характеру українці здатні подолати усі страхи і досягнути будь-яких вершин.

* * *

У Словенії вона познайомилася з українкою Ольгою Мороз, яка керує у столиці Любляні українським центром від діаспори. За іронією долі, познайомилися жінки, завдяки звягельчанці Ірині Фурст, котра давно тут мешкає. А коли Наталці запропонували презентувати виставку картин, то вона погодилася: «Виставка відбудеться у вересні. Артур взяв на себе музичний супровід. Тож будемо дивувати словенців нашими українськими талантами! — усміхається Наталя. — Українці дуже підтримують один одного на чужині, допомагають».

* * *

У новій країні на художницю з Новограда-Волинського чекав творчий підйом — за рік вона написала 22 роботи. Здебільшого, словенські пейзажі, ікони, портрети на замовлення. За кордоном дуже цінують ручну роботу, і живопис теж користується неабияким попитом.
Цю фреску Наталя Крутякова писала у парі з тіткою Аллою Окружко — відвідувачі донедавна могли бачити їх роботу на стінах у згорілому ресторані «Князь Острозький»Пригадую, як в одному з інтерв’ю Наталя сказала мені: «Я настільки люблю запах олійної фарби, що на хліб би її мастила!» Проте, писати картини вдома «у шухляду» — одне, а отримувати визнання і гроші за свій талант — зовсім інше.
— Для мене головне, що чоловік захоплюється моєю справою: купує фарби, пензлі, полотна — усе, що потрібно для моєї роботи. Навіть одну з кімнат виділив мені під майстерню, — ділиться художниця.
— Наталко, історія вашого з Робертом знайомства схожа на казку. Ви познайомилися у мережі?
— Ні, нас познайомила знайома. Перед тим, як приїхати, Роберт три місяці вчив українську мову, щоб щось розуміти. Наші мови, до речі, чимось схожі. Артур вивчив словенську за два місяці, зараз спілкується без акценту. Щодо казки, я згодна. Не вірила, поки зі мною таке не трапилося. Я спершу думала, що усе це — жарти, а потiм закохалася, коли вiн, чужа людина, здійснив мрію Артура про «Ямаху». Тоді стало зрозуміло, що то не жарт, а доля. Дякую Богу за кожен день, прожитий разом.
— Чи важко було починати нове життя у чужій країні?
— Жодного дня не було відчуття, що ми на чужині. Таке враження, що прожили тут усе життя.
— Що скажеш про Словенію?
— Тут все для людей. Культурна, дружна нація, скрізь і в усьому у них порядок. Медицина — на високому рівні, у школах — усе, щоб діти вчилися у задоволення, шкільний автобус розвозить учнів.
90% словенців займаються спортом, дбають про здоров’я. Жодного разу я не бачила тут нетверезу людину, усі зайняті роботою. Цінують один одного, підтримують. Навіть якщо ти емігрант.
— Артур продовжує займатися музикою?
— Так, щодня. Сам пише мелодії. У нього з’явився тут новий друг — сусід-композитор і піаніст, тож вони спілкуються про музику. Упродовж року Артур займався на фортепіано вдома, бо звикав до школи, а цього року йде навчатися у музичну школу.
— Що ж, редакція газети «Звягель» радіє за вас, наших земляків, і бажає вам успіхів у новій країні!
— Дякую!

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,