«Там же одні «договорняки»!

Погодьмося, політичне життя в Україні упродовж майже трьох десятиліть перенасичене різними, нерідко — драматичними подіями. Інколи суспільна напруга, здається, досягне такої точки кипіння, що може дійти до стану неповернення. Неповернення до нормального, розміреного життя, без зайвих потрясінь і катаклізмів.
Чому ж час від часу розігрівається спіраль нашого буття, і хто винен у цьому?
Як на мене, тут є дві причини. Перша — украй неефективна економічна політика на всіх рівнях — від віддаленого села і аж до високих кабінетів на Печерських пагорбах. Друга — суцільна корупція на всіх рівнях, і знову ж таки — від найнижчого до найвищих.
За таких умов, звісно, найбільше страждає простий люд. Безробіття, мізерні пенсії, хаос у медицині, освіті, культурі — усе це, на жаль, стало гірким змістом життя мільйонів українців. За таких умов швидко знайшлися спритні «рятівники» знедоленого народу — різноманітні партії. Вони, як реп’яхи, чіпляються за електорат, намагаються увійти в довіру до виборців. І все — заради однієї мети — якнайшвидше і якнайдовше опинитися при владі, нерідко використовуючи її для особистого збагачення.
Якось у розмові з одним шанованим у місті керівником на тему ефективності роботи депутатів на місцевих рівнях почув таке: «Так там же одні «договорняки», власні інтереси»… Це говорила людина, яка в минулому неодноразово обиралася депутатом і добре знає цю «кухню», так би мовити, зсередини.
Нині в Україні десятки, а точніше — сотні так званих «партій», є й такі, що заявили про себе вперше лише на цьогорічних виборах. На мою думку, мета у всіх одна — влада, влада і ще раз влада! Таке бажання цілком зрозуміле, воно перейшло до сучасних політиків з недалекого компартійного минулого. Тоді єдина і, здавалося, всесильна партія, безсоромно втручалася в усі сфери життя, безжалісно розправлялася з «інакомислячими», у тому числі, з автором цих рядків. І все сходило з рук. Сходило до пори до часу.
За статистикою, у лавах різних партій перебуває лише кілька відсотків дорослого населення. І тому виникає закономірне питання: чому ж народом має управляти малочисельний «бомонд»? Добравшись до рад, партійні групки на чолі зі своїми ватажками намагаються відстоювати вузькопартійні інтереси, вдаються до корупційних схем, а пленарні засідання перетворюють на суцільний балаган, безплідні суперечки… Отже, чи потрібне «п’яте колесо» в локомотиві української політики? Гадаю, що ні. Урешті, час покаже, можливо, він змінить виборчий закон. Це залежить від кожного з нас.
Віктор САВИЦЬКИЙ, викладач історії